Розділ «АРАБЕСКИ»

IX Слово.

Г о р о д.

Я безумно люблю город. Я люблю виходити ввечерi iз своєї кiмнати, iти на шумнi бульвари, випивати шум, нюхати запах бензолу й тодi йти на закинутi квартали, щоб побачити японськi лiхтарики – так, здається – в трикутниках цифр: будинок на розi, N: горить. Я люблю, коли далеко на дальнiх мiських левадах рипить трамвай: щось неможливе нагадує цей рип, щоб постали передi мною теплi образи, як хрустальнi дороги, як прозоро-фантастичнi леденцi (коники), що я їх уже нiколи, нiколи не побачу на базарi. Тодi я люблю Еспанiю, тому що вона далеко, тому що я фантаст, тому що я пiзнаю й кохаю город не так, як iншi, тому що город – це Сервантес Сааведра-Мiгуель, тому що в битвi при Лепанто, тому що в полон до алжiрських пiратiв. Тому пiдходить до мене Марiя i каже:

– Nicolas! Я читала сьогоднi еспанськi новели, i я скажу: Мартiнес Сiєрра – моя радiсть, бо в його новелах маленька музика, мелодiя слiв, як оркестр моєї душi, коли у вишневих садках моєї чумацької країни жеврiють зорi: падають на ягоди крiзь темну темряву лiтньої синєблюзої ночi й падають на ставки, щоб прозвучати. Мартiнес Сiєрра – маленька флейта, веснянка дум про далеку Еспанiю.

Ми зупинилися на мосту. Гримить повiнь. Над рiкою важкi веснянi хмари. Тодi Марiя дивиться на далекий огонь, що горить на костьолi, i творить поему. Гримить повiнь. Над рiкою важкi веснянi хмари.

Нiч.

Весна.

Мiст.

Марiя.

О Мартiнесе Сiєрра! Тобi, музичному музикантовi, твоїм новелам, де звучить така широка й радiсна весна, де мiрiяди мiрiядiв голубих метеликiв над гармонiєю моєї душi, – тобi шлю iз своєї чумацької країни привiт. О Мартiнесе Сiєрра! Не тiльки ти закоханий у звуки, фарби й запах слова – я теж естет. Я вiрю, що на душi зiйдуться десь у мiрiядах мiрiядiв голубих метеликiв, у цiй голубiй хуртовинi, коли серце так енергiйно стисне, наче таємна мавка розказує океанну казку, коли в океанах горять жемчуги, як горить сонце на шляхах моєї чумацької надзвичайної країни. О Мартiнесе Сiєрра! Про що розповiм тобi? Чи розкажу тобi, як спiвають нашi дiвчата бiля шведських могил, коли пiсня з бурякiв, як сiроока жура, як генiальний Леонтович у бур’янах мойого степового краю? Чи розкажу тобi, як повiльною ходою бредуть круторогi воли з молочної ферми? Чи сплету тобi вiнок iз польових дзвоникiв – з подiй: як була, як пройшла, як гримiла, як народжувалася молода епоха? Iшла м’ятежна епоха. Iшла духмяна романтика, i нечутно ходили в борах тiнi середньовiчних лицарiв. Бiгли вiтри iз сходу – сторожкi й тривожнi. I тодi в аулах моєї голубої Савойї стояв гул. Через перевали, з азiятського степу, з глухої тайги, летiли: депеша за депешею.

О Мартiнесе Сiєрра!..

Нiч. Весна. Гримить повiнь. На дальньому костьолi горить огонь i теж творить поему. Я мовчу. Марiя мовчить. На мосту тихо, i тiльки мутнi води клекочуть i тiкають у невiдому даль. Тодi я знову пiзнаю, як я безумно люблю город. Уранцi, в городi, де незнайомi вулицi, а по них проходиш, якось невiдомо й задумано: проходять i зникають давно забутi тiнi iхтiозаврiв, i розчиняється рожеве вiкно в майбуття. Гарно приїхати в город iз села, коли в кварталах дрiмає тиша, дрiмають вiзники, а по вулицях метуть двiрники, коли в городi прокидається ранок i гулко процокотить фаетон, а потiм —

– змовкне.

Слухай, Nicolas! Коли я думаю про мiськi квартали, я думаю, що я чула юнка з голубими прозорими вiями, що я амазонянка й джигiтую десь у заозерних краях… Слухай, Nicolas!

Нiч. Весна. Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль.

Нiч.

Весна.

Мiст.

Марiя.