Розділ «ЕЛЕГIЯ»

«Минають днi, минають ночi…»

У груднi згнила зима, i тихий степовий городок знiтився в облозi мовчазних нерухомих хмар:

– нагнав вiтер iз далеких Альпiйських гiр, через Карпатськi верхiв’я, через Дунай.

Прийшло Рiздво.

Зiдхали дзвiницi, i промерзло жеврiла жура: сум неспокiйної землi. Цього року старожили не бачили рiздвяних зiр, бо небо стояло в сiрiй сорочцi будня.

I була мряка.

I старий газетяр теж не бачив рiздвяних зiр. Був вiн сивий, древнiй, майже босонiж. Стояв бiля ратушi на бульварi й казав мимохiдцям:

– Може, купите газету?

Iнодi мимохiдцi купували газету, iнодi заклопотано проходили, iнодi зупинялись i дивились на старого газетяра.

…А прийшов вiн восени, коли було прозоро, коли за кварталами пахли гречки…

…Але це було так неможливо давно!!! Це було за народження його прекрасної юности, коли тихий степовий городок стояв перед ним надзвичайною примарою. I вiн подумав тодi про радiсть.

I врочисто залунало по кварталах:

– Радiсть!

I тодi було як мигдальнi потоки пiд ударом весняного весла. Це був голубиний заспiв до тiєї синьої пiснi, iм’я якiй – життя.

Це був новий заповiт, що ми, волхви, бачимо на сходi в темну нiч iз хрустального Вiфлiєму…

– Але це було так неможливо давно! I це майже забулось, бо ж – неяснi, туманнi, мов перший сон за першого м’ятежного кохання, цi уривки, що виринають iз тьми перед моїми старечими очима. «Що це?» – подумав з тоскою старий газетяр.

I чув тодi: нiби раптом прокидалась природа, нiби дзвенiли, пливли й пропадали неяснi вiдголоски з дальнiх лiт.

…Але це була iлюзiя: натовп таких мiських кварталiв стояв у суворiй мовчанцi.

…Газети продавали й жвавi пацани, i не любили вони старого газетяра, бо був невiдомий, невiдомо звiдкiль i похмурий. I ще не любили: