Розділ «Я (РОМАНТИКА)»

I

«Цвiтовi яблунi»

З далекого туману, з тихих озер загiрної комуни шелестить шелест: то йде Марiя. Я виходжу на безграннi поля, проходжу перевали i там, де жеврiють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль. – Тодi дума за думою, як амазонянки, джигiтують навколо мене. Тодi все пропадає… Таємнi вершники летять, ритмiчно похитуючись, до отрогiв, i гасне день; бiжить у могилах дорога, а за нею – мовчазний степ… Я одкидаю вiї i згадую… воiстину моя мати – втiлений прообраз тiєї надзвичайної Марiї, що стоїть на гранях невiдомих вiкiв. Моя мати – наївнiсть, тиха жура i добрiсть безмежна. (Це я добре пам’ятаю!). I мiй неможливий бiль, i моя незносна мука теплiють у лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.

Мати каже, що я (її м’ятежний син) зовсiм замучив себе… Тодi я беру її милу голову з нальотом срiблястої сивини i тихо кладу на свої груди… За вiкном iшли росянi ранки i падали перламутри. Проходили неможливi днi. В далi з темного лiсу брели подорожники й бiля синьої криницi, де розлетiлись дороги, де розбiйний хрест, зупинялись. То – молоде загiр’я.

– Але минають ночi, шелестять вечори бiля тополь, тополi вiдходять у шосейну безвiсть, а за ними – лiта, роки i моя буйна юнiсть. Тодi днi перед грозою. Там, за отрогами сизого боку, спалахують блискавицi i накипають, i пiняться гори. Важкий душний грiм нiяк не прорветься з Iндiї, зi сходу. I томиться природа в передгроззi. А втiм, за хмарним накипом чути й iнший гул – …глуха канонада. Насуваються двi грози.

– Тривога! – Мати каже, що вона поливала сьогоднi м’яту, м’ята вмирає в тузi. Мати каже: «Надходить гроза!» I я бачу: в її очах стоять двi хрустальнi росинки. I

Атака за атакою. Шалено напирають ворожi полки. Тодi наша кавалерiя з флангу, i йдуть фаланги iнсургентiв у контратаку, а гроза росте, i мої мислi – до неможливости натягнутий дрiт.

День i нiч я пропадаю в «чека».

Помешкання наше – фантастичний палац: це будинок розстрiляного шляхтича. Химернi портьєри, древнi вiзерунки, портрети княжої фамiлiї. Все це дивиться на мене з усiх кiнцiв мойого випадкового кабiнету.

Десь апарат вiйськового телефону тягне свою печальну тривожну мелодiю, що нагадує дальнiй вокзальний рiжок.

На розкiшнiй канапi сидить, пiдклавши пiд себе ноги, озброєний татарин i монотонне наспiвує азiятське: «ала-ла-ла».

Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня – надменна зневага, княжата – в темрявi столiтнiх дубiв.

I в цiй надзвичайнiй суворостi я вiдчуваю весь древнiй свiт, всю безсилу грандiознiсть i красу третьої молодости минулих шляхетних лiт.

Це чiткий перламутр на бенкетi дикої голодної країни.

I я, зовсiм чужа людина, бандит – за одною термiнологiєю, iнсургент – за другою, я просто i ясно дивлюсь на цi портрети i в моїй душi нема й не буде гнiву. I це зрозумiло:

– я – чекiст, але i людина.

Темної ночi, коли за вiкном проходять мiськi вечори (маєток злетiв на гору й царить над мiстом), коли синi димки здiймаються над цегельнею й обивателi, як мишi, – за пiдворiття, у канареєчний замок, темної ночi в мойому надзвичайному кабiнетi збираються мої товаришi. Це новий синедрiон, це чорний трибунал комуни.

Тодi з кожного закутка дивиться справжня й воiстину жахна смерть. Обиватель:

– Тут засiдає садизм!