Розділ «БАНДИТИ»

На рiг до обiдраної хати сходились уже цiкавi молодицi, i доносились вiдтiля розмови про Бурися: мовляв, це з ним баталiя. Вже потяглися й фури iз степу. Вже й селяни пiшли до розправи. Видно, як посiдали на ганочку, дехто до пожежного iнструменту побрiв.

Подивився Нечипiр на луки й не мiг не продерти ще бiльшу дiрку. Парувала рiка, а над нею скиглили чайки.

На покрiвлi клунi цвiрiнькали горобцi, i вiн згадав, як у дитинствi драв їх. Теж у клунi. Дядько у нього був, любив цю справу. Вiзьмуть лантухи, свiчку й сiрники – i пiд стрiху. Горобцi вiд свiтла зовсiм дурiють. Ну й складали їх, як грудки. А як накладуть досить, дядько несе лантух на середину двору й б’є по ньому великим кийком. Пищать горобцi. А на завтра хоч лантух i в кровi, зате на обiд гарних засухарених горобцiв подають. Тодi вiн, пам’ятає, частенько в кутку плакав – шкода було пташину…

Нечипiр повернувся й сказав:

– Мабуть, незручно лежати, друже?

Заворушився Кажан i якось жалiбно прошепотiв:

– Та що там говорити… Ех!

Дячок витер рукавом пiт на чолi i скинув iз себе снопи. Вiн подивився на селянина, що спокiйною ходою пройшов повз клуню, i промовив:

– Може, хоч тепер пiдемо?

Але Кажан i зараз боявся вилазити. Тодi Нечипiр сплюнув i полiз у кишеню по цигарку.

II

Бiля розправи стояв гомiн.

Пiдбiг до голови Ванько Петренячий i закричав тоненьким голоском:

– Дядю, а якщо вони вискочуть iз тiєї вулицi, що на Олексiєву леваду веде?.. Що тодi буде?

– А тобi яке дiло? – сказав голова.

Хлопчик не зрозумiв «дядю» й весело застрекотав: мовляв, вiн напевно знає, що «вони» саме вiдтiля вийдуть. Вiн не бачить, що селянський патрiярх уже брови зводить докупи. I тiльки тодi почав угомонятись, коли хтось iз селян порадив головi:

– Та ви його паличкою! – порадив хтось i додав: – Ану-бо, вишкварок, додому гиля!

– Та ж я кажу, дядю, що вони вискочуть, а вам i не видно буде,образився хлопчик.

– А воно й справдi, – сказав один.

– Та й на самiм дiлi, – додав другий i звернувся до Ванька: – Чий ти є? Чи не вдовиної дочки?