Розділ «БАНДИТИ»

– Та це ж Петренячий. Ось i батько сидить.

– Так би ти й казав одразу. Отож, мабуть, iди до Омельчиного тину та дивись на шлях. А як зобачиш кого, то й подавай знак рукою.

Хлопчик побiг, а чоловiки запалили люльки.

Прителiпався й дiд Кудря. Довго не хотiв з льоху вилазити: ховався вiд куль.

– Про мене що? – сказав дiд Кудря. – Моя хата з краю. А все ж таки жалько хлопцiв. Це я завсiди скажу.

– Жалько? – на дiда Микита Гордiйович (глитай мiсцевий). – Чом же ти їх тодi не жалiв, як вони закликали до них у «партiю»? Ну?

– Куди менi в партiю, як я вже на кладовище дивлюсь.

– Отож-бо й є: як цукор роздавали, то й ти брав. А як пiдсобити їм, то й нема.

Пiдiйшов до гурту й Онисько Кривий, i одразу ж до Микити Гордiйовича звернувся:

– А по-твоєму, Микито, як? За кого нам руку держати? За цих чи за тих?

– Це вже ти, голубчику, спитай у Панаса: вiн бiльше звiсний у цiм… Ось iди сюди, Панасе! – покликав глитай худе обличчя iз зляканими очима.

Онисько рiшуче махнув рукою.

– Ти менi не наливай! – сказав вiн. – Панас Кажанiв, а Кажан у Бурисевiй сотнi. Ти менi сам кажи.

– Що казати?

– Те, що я спитав.

– А що ти спитав?

– Не хитруй, Микито, не хитруй!

А Микита Гордiйович до людей спрожога:

– Людоньки добрi! Чого вiн присiкався до мене? Чим я винний перед ним? Увiльнiть, спасибi вам!

– Та й справдi, Онисько! – загомонiли селяни. – Чого ти прилип до чоловiка? I вiчно ти, кривий, з Микитою Гордiйовичем вовтузишся!