Розділ «БАНДИТИ»

Нечипiр пiдложив на корч трави й сiв, спустивши ноги у воду. Навiть теплiш було, бо пiсля дощу рiка приймала в себе з радiстю й м’яко та тепло обгортала покалiченi колючками ноги. Кажан стояв, як пугач, настовбурчившись. Його постать нiбито закам’янiла, навiть рухiв непримiтно було.

Дячок слухав звуки балабайки, що ледве долiтали сюди, i йому було сумно. I сiре небо, i жалiбна пiсня, яку вигравали там, – усе сприяло такому настроєвi. I тому, мабуть, що ногам було тепло, хотiлось думати про минуле.

Згадав духовну семiнарiю. Коли закрили її (держава коштiв не видавала), вiн приїхав до свого батька – дякона поганенького приходу – i тут вирiшив помститись.

Вiн певний був, що йде боротись за щось свiтле й справедливе. До ватаги вiн завжди ставився з презирством, але ж ватага – тiльки засiб. Правда, «свiтле й справедливе» з часом стушувались.

Але ж…

Тут йому раптом прийшло на думку: що ж таке це «але ж»? За вiщо ж вiн боровся так уперто? I коли боротьба загубила свiй сенс, то чого бракувало йому? Тодi промайнуло йому в головi якесь просте слово i соромливо сховалось. Воно справило на нього таке вражiння, нiбито вiн його почув уперше, нiбито скотилось воно з цих сiрих хмар i упало в воду – тому так тепло стало йому.

А вода дiйсно робилась усе теплiша i теплiша. I, коли по спинi проходив дрiж вiд подиху легенького вiтру, хотiлось зовсiм залiзти в воду.

Кумкали жаби, i знову рипiв деркач.

Просте слово прозвучало несподiвано так: «любов». Але кого любити? Бiдних? Смiшно. Але «любов» виходить все-таки природно, а «смiшно» – пусто. Правда, ранiш любов уявляв дячок в образi християнки, яка буде носити йому яйця в клуночку, коли вiн одержить парафiю, але ця любов зараз була ще безглуздiша й недоречна.

Дячок сидiв до Кажана спиною, i коли той заворушився, спитав, зiтхнувши:

– Що там таке, друже?

Кажан мовчав.

А хмари пливли кудись у далечiнь, i здавалось iнодi, що й очерет пнеться вгору i от-от досягне сiрого шмаття. I ще десь булькотiло: водяна твар жила своїм нiчним життям.

Знову долетiли звуки балабайки. Хтось грав невмiло, але з надхненням.

Кажан кашлянув i нiби пробурмотiв щось.

– Що ти говориш? – сказав Нечипiр i повернувся до приятеля. Кажан заговорив чiтко, з розпачем у голосi.

– Хлiб iз поля звезли, жити будуть… Мабуть, байдуже, що i як..

– Жалiєш, що пiшов з нами? – спитав дячок.

– Якби не втiк тодi, – казав далi Кажан, не вiдповiдаючи, – то, може, призвiв би до дiла хазяйство… Год мiй одпустили… Да.

Дячок почув у голосi Кажана тоску i скаргу на те, що втiк вiн, мовляв, зовсiм даремно.