Розділ «БАНДИТИ»

– От, скажемо, луки… Хiба їх так содержуть? Як зiйшла вода – треба граблi в руки та зiбрати все, що зверху. А в нас цього нема. Дiдiв слухають: що Бог дасть… Вiн дасть…

Кажан зiдхнув, а Нечипiр почув, що перед ним росте якась велика, досi невiдома йому сила. Це вже був не той бельбас, якого хотiлось ногою в голову штурхнути, це було щось таке, що перед ним вiн був занадто маленький.

– Да! Взяти хоч би й попiл. У нас ним двори закапостили. А германець не дурак, на цi самi луки розвiй той попiл – от тобi й трава… Травище!

Останнє слово сказав Кажан так, нiби йому трудно було вимовляти його.

Щоб не мовчати, щоб легше було, дячок спитав:

– Це ти в Германiї, в плiну?

I коли приятель не вiдповiв, йому знову стукнуло в голову: – «Любов». I вже важко було вiд цього слова, як у дитинствi бачити увi снi чиїсь допитливi очi.

А Кажан, що все бiльш загублював свої людськi форми, гудiв:

– Отож i пiсок… Да! В пiсок, як у нас, треба садовити картошку з гноєм. Тодi й буде бiльш од кулака. Германець не дурак!

Потiм змовк i довго переступав з однiєї ноги на другу. Почувалось, що головного вiн ще не сказав. То був лише вступ до чогось жорстокого, що повинно трапитись на водi, розбуркати цей байдужий очерет i розрядити напружену атмосферу.

Дячок хвилювався. Робилось зимно i трясло: зуб на зуб не попадав.

I от спершу тихенько, потiм голоснiш завило на корчах: «Ву-у-у». «Це кажан», метнулося дячковi в головi i знову стукнуло в голову: «любов».

– Куди ви мне призвели? – раптом сказав Кажан.

– Призвели? – розгублено спитав Нечипiр.

– Да, призвели… Микита їсти не принесе… Атож! Вiн говорив на ввесь голос, i вiд голосу йшла луна до рiчцi. В Грушiвцi кричали завзято пiвнi.

– Якби знати про амнестiю. Як воно… ну?..

– Мабуть, помилують, – кинув дячок i чомусь сам перелякався свого голосу.

– Помилують? Не знаю… мабуть, не всiх.

Кажан, як велетень, стояв перед дячком, навiть цей голос розпачу був не його, а когось другого, що сховався за ним в очеретi.

Кажан мало не плакав i довго говорив про те, що вiн нiчого нiкому не зробив, що його одурили, що вiн невинний. Але була якась безвихiдна упертiсть у цих словах, i Нечипiр зрозумiв: свiдкiв Кажановi не треба. Що було – того нема. Кажан невинний. I знову болiла голова, а в висках знову стукало.