У системі ландшафтного землекористування для зменшення ерозійних процесів і збереження Грунтового покриву в ринкових умовах важливого значення набуває структура посівних площ. До цього часу в Україні необгрунтовано широке поширення набули посіви просапних культур, особливо цукрових буряків, соняшника, що призвело до необхідності розміщувати їх на ерозійно небезпечних землях. Це обумовлює інтенсивний розвиток ерозійних процесів, призводить до погіршення екологічної ситуації в агроландшафтах.
В основу визначення оптимальної структури посівних площ покладені принципи екологічної та економічної доцільності, максимального використання грунтово-кліматичних факторів. Оптимізація структури посівних площ є основним, найбільш дешевим і екологічним засобом підвищення продуктивності агроекосистем. Склад і стан рослинного покриву істотно впливає на розвиток ерозійних процесів. При цьому захищеність грунту різними культурами залежить від біомаси рослин і змінюється відповідно за фазами їх розвитку. За травень-вересень середнє проективне покриття багаторічних трав, озимини і просапних культур відповідно дорівнює 100, 49 і 51%. Якщо в середньому проективне покриття просапних таке саме, як і озимих, то в травні воно в 8, в червні – в 4, в липні в 2 рази менше. Багаторічні трави і озимі культури захищають грунт і в період весняного сніготанення.
Набором культур різних за своїми грунтозахисними властивостями можна регулювати процес ерозії, продуктивності і родючості грунту, створювати найбільш раціональну для конкретних умов структуру посівних площ, направлену на всебічне використання енергетичного потенціалу грунту і рослин. При розробці системи сівозмін поряд з урахуванням спеціалізації господарства, рельєфу, співвідношення різних технологічних груп земель потрібно виходити з умови обов'язкового відтворення грунтової родючості, – за рахунок технологічних засобів, природних чи антропогенних ресурсів, відповідно до конкретних можливостей кожного господарства.
Розмаїтість середовища є першою гарантією його гомеостазу (Ф. Рамад, 1981). Тому потрібно вживати всіляких заходів щодо збереження в незайманому вигляді різноманітних біоценозів, охорони генофонду рослин і розвитку робіт з інтродукції диких видів.
Дуже актуальною залишається проблема раціонального розміщення традиційних культур. Хрестоматійними прикладами вирішення цієї задачі на сучасному рівні науково-технічного прогресу стали "кукурудзяно-соєвий пояс" центральної частини Великих рівнин Північної Америки, спеціалізація на виробництві зернових колосових культур і рапсу на півночі цих рівнин, сорго – на півдні. Дані способи вирішення проблеми спеціалізації виробництва не ідеальні з погляду впливу їх на екологічну обстановку, особливо такі, як виробництво пшениці в дво-, трипільних зернопарових сівозмінах, досить несприятливих відносно дефляції, ерозії, дегуміфікації грунтів. Проте збиток від надспеціалізації, якщо він пом'якшується удосконаленням технологій вирощування сільськогосподарських культур, виявляється значно меншим, а економічна ефективність виробництва значно вища в порівнянні з тією ситуацією, коли розміщення культур не відповідає їх екологічним вимогам. У плані оптимізації розміщення угідь, культур, удосконалення структури посівних площ в України є значні резерви, оскільки спеціалізація виробництва в багатьох районах суперечить природним факторам. Раціональне вирішення цієї задачі могло б дати значне збільшення виробництва продукції і розв'язати багато протиріч екологічного характеру без особливих матеріальних витрат.
У складних ерозійних ландшафтах, на піщаних і інших малородючих грунтах назріла необхідність перегляду зернової спеціалізації на користь тваринництва з одночасною інтенсифікацією виробництва зерна в районах лісостепової зони, де воно може бути збільшене в 1,5-2 рази. Зосередивши виробництво товарної пшениці на чорноземах, темно-каштанових і каштанових грунтах, варто скоротити її посіви на солонцевих грунтах на користь фуражних культур.
При порівняльній оцінці сільськогосподарських культур за їхньою продуктивністю доцільно поряд з іншими критеріями виходити з кінцевої мети виробництва і, якщо це кормова культура, з виходу тваринницької продукції. За кормовими перевагами і якості протеїну на перше місце з традиційних культур варто поставити зернобобові, а з колосових злаків – ячмінь. Аналіз численних дослідів, проведених на відгодовуваному поголів'ї свиней, показує, що 1 т незбагаченої білковими добавками пшениці забезпечує одержання біля 120 кг приросту маси, така ж кількість ячменю – 160 і гороху в складі комбікорму – 350 кг.
Істотної зміни потребує структура посівів сільськогосподарських культур, розміщених на зрошуваних землях. Потрібно, зокрема, здійснити переорієнтацію зернового господарства на зрошуваних землях Сухого Степу і ряду інших районів на виробництво кормів, овочевих культур. Доцільно сконцентрувати посіви цукрового буряка в районах переважання типових, звичайних, вилугуваних чорноземів і темно-сірих лісових грунтів, зосередити товарне картоплярство на середньо- і легкосуглинкових грунтах лісостепової і поліської зон з урахуванням потреб місцевих промислових центрів і більш південних районів країни. Погребує значного розширення в зоні Полісся і північного Лісостепу посівів озимого жита, ячменю, рапсу, зернобобових. Необхідно диференціювати розміщення культур за стійкістю до посухи; перезволоження, солонцюватості, засоленості грунтів і до інших несприятливих умов.
Перспектива розвитку зернового господарства і кормовиробництва у значній мірі пов'язана зі створенням нових сортів зернових і кормових культур. Для північних районів Лісостепу і зони Полісся необхідне створення швидкостиглих і середньостиглих сортів зернових, стійких до холоду, полягання, хвороб, прихованостеблових шкідників, проростання зерна на корені, підвищеної кислотності грунтів. Інтенсифікація вирощування в цих зонах провідних зернових культур – ячменю, вівса, озимого жита – стримується слабкою стійкістю сортів до полягання і труднощами його подолання застосуванням ретардантів. Для південного Лісостепу і степової зони потрібні середньостиглі, середньопізні і скоростиглі сорти з високою якістю зерна, стійкі до посухи, хвороб, шкідників, полягання, солонцюватості грунтів. Великі можливості є в розширенні асортименту кормових культур, у тому числі інтродукції нових видів. Ускладнення агроценозів, розвиток полікультури – одна з перспектив екологізації землеробства і підвищення його стійкості.
За умови реалізації неординарного радикального заходу – зменшення площі землі в обробітку мінімум на 10 млн. га з переведенням в природні кормові угіддя, в тому числі під постійне залуження і заліснення, в Україні залишиться найбільш продуктивної землі в обробітку в усіх категоріях господарств 24,2 млн. га, а розораність сільськогосподарських угідь становитиме 57,5%. Уся посівна площа становитиме 24 млн. га, виробництво зерна буде сконцентровано на площі 15 млн. га. Більша частка продукції -зерна – вироблялась у Лісостепу й Поліссі. Для стабільного виробництва зерна не потрібно виводити зернові із поліської зони, оскільки вона непогано піддається інтенсифікації, завдяки помірному температурному режиму та кращому обводненню. У структурі зернової групи озиму пшеницю планується висівати на площі 6 млн. га. Причому посівна площа матиме динамічний характер. У роки з недостатніми запасами вологи восени вона зменшуватиметься до 4- 4,5 млн. га. Посівна площа ячменю становитиме мінімум 3,5 млн. га. Вона буде зростати при зменшенні площі озимої пшениці та інших озимих культур. Кукурудза на зерно висіватиметься на площі близько 1,0 млн. га, а разом із силосною, яку вирощують за технологією зернової, під неї планується відводити 2,0-2,3 млн. га.
Кукурудза, жито, тритікале, круп'яні культури вирощуватимуть не в усіх господарствах, а лише у спеціалізованих. Характерною особливістю зернового клину стане спеціалізація господарств на вирощуванні зернових культур. Із технічних культур найбільші площі будуть займати соняшник (2,0 млн. га) і цукрові буряки (0,8-1,0 млн. га). Оскільки картопля досить трудомістка культура, площа під нею становитиме 0,6 млн. га. Кормові культури займатимуть 3,3 млн. га.
Варто зазначити, що запропонована структура посівних площ має розбіжності із фактичною в Україні в 2010 і 2011 роках по всіх основних сільськогосподарських культурах. Особливо відчутна різниця по зернобобових, кормових культурах та картоплі. Проте вона буде трансформуватись одночасно із зменшенням ріллі шляхом вилучення з інтенсивного обробітку малопродуктивних земель.
Сівозміна – основа будь-якої системи землеробства. Перше наукове тлумачення сівозміни оформилося у вигляді теорії плодозміни ще на початку XIX ст. А. Теєр обгрунтував її доцільність виходячи зі своєї ж теорії гумусового живлення рослин, з якої випливала необхідність чергування культур, що виснажують грунт і збагачують його на гумус. До середини XIX ст. ця необхідність уже розглядалася з позицій теорії мінерального живлення Ю. Лібіха, тобто з погляду однобічного виснаження грунту на елементи живлення.
Представники іншого напрямку – П.А. Костичев і В.Р. Вільямс – пов'язували зниження родючості грунту при вирощуванні зернових культур з погіршенням його фізичних властивостей, особливо агрономічно цінної структури, через що робився висновок про необхідність введення в сівозміну сумішок багаторічних бобових і злакових трав, здатних створювати таку структуру. Одночасно розвивалися уявлення про необхідність чергування культур для подолання несприятливих фітосанітарних умов: засміченості посівів, нагромадження шкідників, грунтових патогенів, специфічних для тих чи інших рослин.
В кінцевому підсумку склався різнобічний підхід до оцінки ролі сівозмін, в основі якого лежать наступні критерії: регулювання режиму органічної речовини ґрунту і мінеральних елементів живлення; підтримка задовільного структурного стану грунту; регулювання водного балансу агроценозів; запобігання процесам ерозії і дефляції; зменшення засміченості посівів; регулювання фітосанітарного стану грунту.
Навряд чи можна знайти сьогодні фахівця, який сумнівався б у перевагах сівозміни. Частіше можна почути заклики теоретиків до непорушного дотримання правил плодозміни, уведення закону плодозміни тощо. У практиці це значно складніше. Орієнтуючись на плодозміну, товаровиробник змушений займатися відразу багатьма культурами, утримувати різноплемінну худобу, господарювати. Таке господарство не може досягти високої продуктивності праці, а в умовах сучасного спеціалізованого виробництва приречено на банкрутство, тому що кожна група культур вимагає свого комплексу технічних засобів для вирощування, збереження і переробки продукції, різнопланової технічної орієнтації тощо.
Процес спеціалізації сільського господарства в передових країнах почався давно і неухильно продовжується. Виробники концентрують зусилля на виробництві мінімальної кількості видів продукції. Відповідно давно існували й існують протиріччя між плодозміною і спеціалізацією землеробства, що можуть загострюватися, якщо перебільшуються вимоги спеціалізації або абсолютизуються ті чи інші положення теорії сівозмін. Так було, наприклад, у випадку з уявленнями про однобічне виснаження грунту на елементи живлення, чи з концепцією В.Р. Вільямса про значення водостійкої структури і ролі багаторічних трав у її створенні, що привела до фетишизації і повсюдного нав'язування травопільних сівозмін. В зв'язку з цим Н.М. Тулайков (1963) зазначав, що стосовно до зернового господарства посушливих районів "ці положення не можуть мати такого значення, яке надавалось їм у минулому уявленні про сівозміни". Він вважав, що "в основі спеціалізованого господарства є одне положення – це поставити основні рослини в найкращі умови існування і, якщо можливо, – зробити це в умовах монокультури. Рослини, що вводяться в сівозміну (крім чистого пару) додатково до основної (пшениці) рослини, повинні в найкращій формі забезпечити високі врожаї цієї головної рослини".
Науково-технічний прогрес і збільшення виробничо-ресурсного потенціалу у певній мірі згладжують розглянуті суперечності. За оптимальної забезпеченості добривами і пестицидами, використанні стійких до хвороб сортів, біопрепаратів і інших засобів захисту рослин значення культурообігу у відношенні мінерального живлення рослин, боротьби з бур'янами і тією чи іншою мірою зі шкідниками та хворобами послаблюється, зростають можливості повторного вирощування культур, головним критерієм доцільності чистого пару стає вологозабезпеченість.
Нездоланною перешкодою на шляху поглиблення спеціалізації сівозмін стоїть біологічне стомлення внаслідок нагромадження в грунті колінів. Більшість інших стримуючих факторів може бути подолано різними засобами, питання лише у витратах й екологічній безпеці застосовуваних препаратів і технологій. До числа проблематичних факторів, що не дозволяють уникнути культурообігу без великих витрат, варто віднести розвиток бурякової нематоди, кореневої попелиці, вілта бавовнику і ряд інших. У тих випадках, коли беззмінне вирощування культур веде до нагромадження специфічних шкідників, різко зростають витрати виробництва через застосування інсектицидів і ще більше – екологічний ризик унаслідок їхньої токсичності.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Оцінка і прогноз якості земель» автора Барвінський А.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Оптимізація розміщення сільськогосподарських культур і особливості формування сівозмін“ на сторінці 1. Приємного читання.
