Класифікацію земель за придатністю здійснюють, щоб сприяти розумінню землевласниками та іншими землекористувачами грунтових карт і практичного їхнього значення. Це дає змогу робити ширші узагальнення, виходячи з грунтового потенціалу та обмежень для використання земель й інших господарських проблем. Майже всі звіти про зйомку фунтів, видані у США Об'єднаною фунтовою службою, мають розділи, в яких подана класифікація грунтів для відповідних регіонів по одиницях землепридатності.
На основі результатів класифікації земель за придатністю із залученням інших джерел на території США виділено земельно- ресурсні регіони (Olson G.W., 1974). Класифікацію землепридатності широко використовують у національному обліку земель, які підлягають охороні. Крім того, її застосовують у фермерському, міському і регіональному плануванні, зокрема, при визначенні придатності земель для землеробства в поєднанні з особливостями навколишнього природного середовища.
Подібні групування або класифікації земель в різних країнах мають різну глибину наповнення: в одних глибше висвітлені ландшафтні аспекти ідентифікації земель, в інших – агроекологічні. Варто зауважити, що оцінка лімітуючих факторів в подібних класифікаціях співвідноситься з рівнем інтенсифікації виробництва. Наприклад, англійські спеціалісти через кожні 5 років проводять корегування даних класифікації земель Великобританії, враховуючи тільки ті обмежуючі фактори, які вважають нездоланними на рівні сучасного розвитку науки і техніки.
У колишньому СРСР спроба реалізації класифікації земель за їх сільськогосподарським використанням, незважаючи на наданий їй офіційний статус, не відбулася. Ця класифікація включає в себе наступні категорії: 1 – землі, придатні під ріллю; II – землі, придатні переважно під сінокоси; III – землі пасовищні, після поліпшення можуть бути придатними під інші сільськогосподарські угіддя; IV – землі, придатні під сільськогосподарські угіддя після корінних меліорацій; V – землі, малопридатні під сільськогосподарські угіддя; VI – землі, непридатні під сільськогосподарські угіддя; VII – порушені землі. Багато положень цієї класифікації дискусійні, або необгрунтовані. Наприклад, в категорії земель, придатних під ріллю, виділений клас окультурених земель, протиставлений іншим 13-й класам, без будь-якого роз'яснення, що під ним розуміють. Не можна визнати коректним ранжування на рівні класу таких різнопланових агроекологічних показників, як дренованість території, гранулометричний склад, крутизна схилів, карбонатність грунтів. Остання має абсолютно різне значення для агроекологічної оцінки лісових і степових грунтів.
Наведена класифікація, як і їй подібні, та й у цілому сільськогосподарська типологія земель, на думку В.І. Кирюшина (1996), мають недостатню визначеність типів земель як життєвого середовища конкретних рослин.
Агроекологічна типологія земель. Вказана "екологічна недостатність" існуючих типологій земель могла б бути в значній мірі подолана, якби дослідники не пройшли мимо робіт Л.Г. Раменського, який ще в 30-х роках минулого століття заклав основи екологічної типології земель. Він розглядав тип земель як тип середовища, що визначає природну рослинність і шляхи його господарського використання.
Причини, які закладені в середовищі і які визначають структуру і динаміку біоти, називаються екологічними факторами. Сукупність цих факторів і режимів, що ними визначаються, на даному місці Л.Г. Раменський називав екотоном. Екотон разом з умовами місцезнаходження (ентонієм) і складає, на думку цього автора, основну одиницю екологічної типології – екологічний тип земель. Це сукупність ділянок, які подібно реагують на зміну природного середовища, зокрема на заходи щодо його використання.
Хоча в типології Л.Г. Раменського використовується назва "агротип земель", слід підкреслити, що розроблені ним положення і методика ідентифікації відносяться до природних угідь, а поняття "агроекологічний тип земель" повинно бути віднесено до польових культур у відповідності з латинським словом "агер" (поле) в цьому словосполученні.
Агроекологічний підхід до типології і класифікації земель, що намітився ще в 30-і роки XX ст., не отримав подальшого розвитку як за об'єктивними, так і за суб'єктивними причинами. Він не був затребуваний практичним землеробством, яке регламентувалось жорстким плануванням структури посівних площ. Для нарізування великопрямокутних полів шаблонізованих сівозмін матеріалів грунтового картографування і агровиробничих групувань було більш ніж достатньо. В господарствах їх використовували рідко. В землеробській науці агроекологічні засади були підірвані згаданими уже перекосами, які заважали інтеграції досягнень ґрунтознавства, ландшафтознавства, біології.
Змінена соціально-економічна обстановка створила передумови для реалізації наукових принципів екологізації землеробства і розвитку нових підходів до типології і класифікації земель. В основу розвинутого В.І. Кирюшиним (1993) підходу був покладений слідом за Л.Г. Раменським агроекологічний тип земель, тобто територія, однорідна за агроекологічними вимогами вирощування сільськогосподарської культури або близьких культур. Ця категорія розглядається як вузлова з точки зору інтеграції адаптивного потенціалу рослин, природно-ресурсного потенціалу і виробничого потенціалу товаровиробників.
Виходячи з цього, в якості первинного структурного елемента типу земель розглядається елементарний ареал агроландшафту (ЕАА). Щоб із елементарних ареалів агроландшафту сформувати агроекологічний тип земель, необхідна характеристика кожного ЕАА за всією сукупністю агроекологічних факторів, систематизованих з врахуванням структурно-функціональної ієрархії ландшафтів.
На відміну від фіксованих в просторі ЕАА, ідентифікованих за природними умовами, агроекологічні типи земель являють собою гнучку (плаваючу) категорію, що змінюється в залежності від адаптивного потенціалу сільськогосподарських культур, рівня інтенсифікації виробництва. їх слід класифікувати з врахуванням можливостей подолання лімітуючих факторів наявними в розпорядженні товаровиробника засобами: сортами, меліорантами, технікою тощо. Тому агроекологічна класифікація земель, запропонована В.І. Кирюшиним (1996), включає власне агроекологічну класифікацію земель, що являє собою жорсткий ландшафтний каркас, базовою таксономічною одиницею в якому є вид земель (він же ЕАА), і групування агроекологічних типів земель, ранжованих за принципом ускладнення факторів, що обмежують вирощування культур, і відповідно за способом їх подолання (гнучкий блок класифікації). Таким чином досягається інтеграція адаптивного потенціалу рослин, природно-ресурсного потенціалу і виробничо-ресурсного потенціалу товаровиробника.
Принципова схема агроекологічної класифікації земель.
Агроекологічна класифікація земель повинна бути продовженням їх агроекологічного районування. Цей вид районування, за О.О. Жученко (1988), характеризується тим, що розділення території здійснюється виходячи з відповідності екологічних параметрів середовища умовам життєзабезпечення сільськогосподарських рослин або їх адаптивному потенціалу.
Агроекологічне районування повинно інтегрувати ландшафтний і екологічний напрямки. Поки воно не розроблено повністю, на даному етапі можна використовувати існуючу схему природно-сільськогосподарського районування, формуючи агроекологічну класифікацію земель на рівні кліматичної провінції природної зони або підзони для рівнинних територій, провінцій гірських областей.
Запропонована агроекологічна класифікація В.І. Кирюшина (1996) включає агроекологічні групи і підгрупи земель, класи, розряди, роди, підроди, види і підвиди земель. Агроекологічні групи земель виділяють за провідними агроекологічними факторами, що визначають напрямок їх сільськогосподарського використання (вологозабезпеченість, ерозійна небезпечність, перезволоження, періодичне затоплення, засолення, солонцюватість, ґрунтовий літогенез тощо). Агроекологічні групи земель розділяють на підгрупи за інтенсивністю прояву лімітуючих факторів.
I група. Плоскі дреновані рівнини з автоморфними зональними грунтами. На таких землях, з яких починалось сільськогосподарське освоєння територій, склались традиційні системи землеробства з відповідним набором культур і агротехнікою, яку пізніше стали називати зональною.
II група. Ерозійні ландшафти різної складності на четвертинних відкладеннях з окремими виходами на поверхню більш давніх порід. До цієї групи слід віднести території з коефіцієнтом розчленованості понад 0,5. Із збільшенням розчленованості території (густоти і глибини розчленованості) ускладнюється її диференціація, а звідси і різноманітність екологічних умов, що вимагають різних підходів до виділення і використання земельних угідь.
III група. Перезволожені землі. Ступінь екологічного перезволоження, або заболоченості, за Ф.Р. Зайдельманом (1991) – це еколого-гідрологічний стан грунту, що визначає необхідність застосування осушення при вирощуванні різних груп районованих сільськогосподарських культур.
Перезволожені землі розділяються на підгрупи за ступенем екологічного перезволоження і відповідно характером їх використання. До першої підгрупи слід віднести землі, на яких спостерігається пригнічення найбільш чутливих до надлишкового зволоження культур в роки з перевищенням норми опадів. Покращення їх досягається шляхом вирівнювання мікрорельєфу планіровкою, застосуванням глибокого рихлення грунту. Осушення проводиться тільки під плодові культури.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Оцінка і прогноз якості земель» автора Барвінський А.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Агроекологічна класифікація земель“ на сторінці 5. Приємного читання.
