Розділ «Ґільґалад Ненатлий»

Вершники наближалися. Повітря сповнилося форканням коней, брязканням зброї та обладунків. Коли вони під’їхали до захисного рову на відстань задовжки з коня, гладкий чоловік у червоному плащі спинився й підніс руку в рукавичці. Загін розпався, й вершники розсипались уздовж рову з водою, оточивши його, ніби стіною. Тільки перед звідним містком вони лишили прогалину для свого володаря й лицаря з корогвою на списі. У того обладунок від шиї аж до попереку був утиканий залізними шпичаками, а весь у шипах шолом нагадував каштанову шкаралупу.

Гладкий ватаг під’їхав до звідного містка. Шпичастий порівнявся з ним і підніс списа з корогвою між собою та своїм володарем.

Леви й далі ричали, та Альберт ляснув пальцями, й вони притихли.

— Поховайтеся! — прошепотіла Іґраїна обом свиням.

Сер Ламорак і красуня Мелісанда пірнули головами під Альбертів чарівницький плащ. Іґраїна рвучко підтяглась, опинилася на зубці й розкинула руки. На щастя, вона ще вранці, як устала, вдягла свій новий обладунок.

— Хто ви такі? — гучно, як могла, крикнула вона вниз. — І що вам тут треба?

Шпичастий лицар підняв забороло й глянув угору. Обличчя в нього було біле, як сніг.

— Я — управитель Ґільґалада Величного! — прокричав він через рів із багнистою водою. — Ґільґалад — новий господар Дюстерфельзького замку, він переказує мешканцям Бобернеля добросусідські вітання!

— Дуже мило з його боку! — гукнула згори Іґраїна. — Вітаємо його також! А тепер можете вертатися додому.

— Іґраїно, — прошепотів Альберт, — послухаймо, що вони хочуть сказати.

Іґраїна підібгала вуста й мовчки кивнула головою.

Коні чужих лицарів, відчувши водяних змій, стривожено зафоркали.

— Шляхетний Ґільґалад прибув сюди не для того, щоб правити теревені з дітьми! — крикнув Шпичастий лицар голосом, холодним, як уранішній туман. — А тим більше не з отакою жовторотою замазурою, як ти! — Він обернувся до решти лицарів. — Ви лишень погляньте! Це — той замок, де повно-повнісінько отаких маленьких дівчаток в обладунку. Ой-ой-ой, як страшно, ми вже поперелякувалися на смерть, чи не так?

Чужинці вибухнули таким гучним реготом, що аж змії в рову нажахано повистромлювали з води голови. Коні заіржали й поставали дибки. П’ятеро вершників полетіли з них сторчака в темну воду й зникли серед латаття. Шпичастий лицар роздратовано зробив знак своїм людям, щоб повитягували тих невдах, та хоч як вони старалися, всі п’ятеро вкупі з обладунками, мечами й вимпелами безслідно щезли.

— А чари в рові з водою ще діють! — прошепотів Альберт.

— От і добре, — стиха промовила красуня Мелісанда. — Бо від злості цього Ґільґалада і його управителя мені вже аж у носі крутить, як ото від смороду паленої сірки.

— Гей, ви, там, не старайтеся, марно шукаєте! — Іґраїна сіла верхи на зубець, погойдуючи ногами. — Кожен, хто падає в наш рів, обертається на рибину! Але не хвилюйтеся, сьогодні водяних змій я вже нагодувала!

Серед Ґільґаладових людей промайнула тривога. Та коли володар провів по них грізним поглядом, одразу запала мертва тиша.

— Годі дитячого лепету! — вигукнув Ґільґалад. Голос його нагадував муркання гладкого кота. Лицар притис рукою полу свого червоного плаща, що напнулася на вітрі. — Де чарівниця Мелісанда й Ламорак, її чоловік? — гукнув він угору до Іґраїни. — То оце така ваша гостинність — обертати відважних воїнів на рибин?!

— Ой лишенько, як же пихато висловлюється цей бовдур! — пробурмотів Альберт. — Здається, я його таки не витримаю.