Розділ «Ґільґалад Ненатлий»

— Чи не обернув би ти його на стоніжку або на щось таке? — прошепотіла Іґраїна.

— Відповідай шляхетному Ґільґаладові, ти, мале жабеня в обладунку! — гарикнув Шпичастий лицар. — Де твої батько й мати, оті чарівники Мелісанда й Ламорак?

— Їх немає вдома! — гукнула у відповідь дівчинка. — Навідайтеся десь так за тиждень іще раз.

Ґільґалад поклав руку на руків’я меча.

— Слухай сюди, мала, — погрозливо сказав він. — Мені байдуже, куди завіялися твої батько й мати. Перекажи їм, що я волію мати їхні співучі чародійні книжки! І ладен віддати за них стільки золота, скільки важиш ти вкупі з твоїм сухоребрим братом. Та якщо цю мою надзвичайно щедру пропозицію вони відкинуть… — Він витяг із піхов меча й поклав його собі на коліна. — …то я повернуся сюди з цілим військом, і від цього жалюгідного замку не зостанеться каменя на камені. Тоді ніякі чари в світі не завадять мені відібрати книжки силою. Перекажеш?

Від люті Іґраїна вся аж тремтіла.

— Відповідь я хочу дістати до завтрашнього полудня! — крикнув Ґільґалад. — Коли сонце підійметься над шпилем оцієї вашої кумедної перехнябленої вежі, я пришлю по відповідь свого управителя.

— Відповідь можеш почути вже зараз, ти, індик напиндючений! — гукнула згори Іґраїна. — Ти…

Вона не встигла сказати більше нічого. Альберт підскочив ззаду, затис їй долонею рота й потяг її з муру.

— Ти що, з глузду з’їхала?! — просичав він їй на вухо. — Забула, що батько й мати чарувати тепер не можуть? Нам треба виграти час. Час! Тільки це нас урятує.

Альберт відпустив сестру й вибрався на мур сам. Чарівницький плащ тріпотів навколо його високої худої постаті, миші поховалися в його рукавах.

— О шляхетний Ґільґаладе, вибачте моїй маленькій сестричці! — гукнув Альберт і низько вклонився. — Їй щойно сповнилося ще тільки десять років, і вона наслухалася забагато історій про лицарів. Я — Альберт Бобернельський, старший син шляхетного сера Ламорака й красуні Мелісанди. Як тільки вони повернуться додому, я перекажу їм вашу щедру пропозицію. Але це буде не раніше, ніж за десять днів. Прошу вас доти на відповідь не чекати!

Іґраїна, почувши ці братові слова, від люті мало не відкусила собі пальця. Одначе Альберт мав рацію. Їм потрібен був час, — час, щоб привезти велетове волосся, час, щоб обернути батька й матір знову на людей. Без цього вони всі тут пропадуть.

— Ох, я такий лютий, що ладен уп’ястися зубами у власний хвіст бубликом! — тихенько вилаявся сер Ламорак. — І треба ж було цьому типові об’явитися саме тепер! Я обернув би його на блощицю, на гнойового жука, на мавпячу сідницю…

— Цсс! — цитькнула красуня Мелісанда й затамувала подих, чекаючи на відповідь знизу.

Цілу хвилю — нестерпно довгу хвилю — було тихо. Нарешті Ґільґалад вигукнув:

— Он як! То, кажете, батько й мати поїхали?.. Гм, на десять днів… На цілих десять днів кидають дітей самих-самісіньких, у цьому невеличкому спорохнявілому замку?..

Кілька з його людей засміялися.

— Гм… — провадив Ґільґалад. — А їхні гарненькі чародійні книжечки, покинуті, самотні, стоять собі десь у кімнаті… Ну що ж. Десять днів — час і справді чималий. Але я доти на відповідь зачекаю, хлопчику. Зрештою, я — чоловік честі, чи не так?

Іґраїна, визирнувши з-за зубця, побачила, як Ґільґалад глузливо посміхнувся до свого управителя, й від люті зціпила кулаки.