Розділ «Три панни з Гори сліз»

І коли на тоненькій золотій жердочці раптом постало четверо пань, вона хруснула, мов трухлява гілочка. Так, їх справді було четверо. Пані незграбно попадали на килим, яким Рован Бездушний вистелив своє шатро. А коли вони дали лад переплутаним своїм спідницям та вуалям, Смутний лицар, щасливо всміхаючись, допоміг трьом своїм утраченим паннам стати на ноги. А Іґраїна подала руку четвертій.

— О, баронесо! — сказала вона, допомагаючи старій жінці підвестися з килима. — А ви що тут робите?

Баронеса Дюстерфельзька глибоко зітхнула, прибрала з чола скуйовджене сиве волосся й оглянула себе згори вниз.

— Усе знову на місці, — з полегкістю мовила вона. — Справді. Ні пір’я, ні кігтів на ногах. — Баронеса стривожено схопилася руками за обличчя й, на свій подив, намацала там не гачкуватого дзьоба, а власного носа.

— Іґраїно, люба моя, — сказала вона і, зробивши сувору міну, поплескала дівчинку по шолому. — Хіба ти не могла ще сьогодні вранці звільнити мене від цієї лихої долі? Хіба я мало била отими клятими крильми, коли ти прослизала повз мене?

— Та звідки ж мені було знати, що то ви?! — відказала Іґраїна. — Навіщо ж ви дали рідному небожеві зачаклувати вас, га?

Стара пані знічено висмикнула зі свого одягу пір’їну й промурмотіла:

— Я думала, він такий милий чоловік… Мушу визнати: то була моя помилка.

— Та вже ж, — обернувся до неї сер Ламорак. — Бертрам розповів мені, що Ґільґалад звелів вилити в Дюстерфельзький рів з водою все ваше медове пиво. Для ваших зубів воно, звісно, й непогано, одначе…

— Що-що він зробив?! — урвала його баронеса. — Де він?

Але сер Ламорак уже знов повернувся до неї спиною. Одна з трьох панн посмикала його за рукав.

Ці троє, як здалося Іґраїні, були між собою дуже схожі: майже однакові на зріст, волосся в усіх відливало золотом, одягнені в дуже гарні, щоправда, досить незручні сукні й мали невеличкі ніжки, втікати якими від шпичастих лицарів було, певна річ, не легко.

— Шляхетний добродію! — заговорила до сера Ламорака найстарша з-поміж панн, тоді як решта дві дуже привітно всміхалися. — Ми безмежно вдячні вам і вашій дружині. Якщо забажаєте, я й мої сестри служитимемо вам, поки й нашого віку. Може, вашим дітям потрібні виховательки або…

Альберт з Іґраїною враженно перезирнулися.

— О ні! Хто-хто, а виховательки нам не потрібні. Взагалі не потрібні! — поквапився урвати панну Альберт. — А крім того, щоб звільнити вас, найбільше доклав рук оцей шляхетний лицар. Справді.

Смутний лицар сором’язливо опустив очі.

— О, то це були ви! — хором вигукнули всі троє сестер.

Однак лицар похитав головою.

— То з моєї провини вас викрав Бездушний, — сказав він, не підводячи погляду на панн. — Сподіваюся, ви мені пробачите. Я не вартий був називатися вашим лицарем.

— Це просто казна-що! — промурмотіла Іґраїна.