Розділ «Виклик на двобій»

— Е, ні! Ніколи! — крикнув Альберт і вискочив на мур до Смутного лицаря. — Ці книжки нашій родині довірено ще понад триста років тому. Їх передала нам сама королева лісових духів.

«Говори, Альберте, говори! — подумки промовляла Іґраїна. — Ти ж бо це добре вмієш. Забалакуй їм зуби, бодай іще трішечки». Потому затисла собі пальцями носа й стрибнула в рів. Вода між лататтям бризнула в усі боки.

— Пане, в рів щось упало! — почула Іґраїна, як крикнув один із Ґільґаладових вояків.

— То, мабуть, котрийсь із вас, телепнів, — відповів не обертаючись Ґільґалад. Він усе ще дивився вгору на Альберта.

— Так, Ґільґаладе, ти правильно почув! — вигукнув Альберт. — Ті книжки складав не хто інший, як лісові духи. Але в твоїх брудних руках сторінки в них зів’яли б, як восени листя на деревах. Для тебе наші книжки не заспівають ніколи. Чуєш, ніколи! Навіть коли ти станеш таким старим, як наш замок. Отож зніми нарешті цю безглузду облогу.

Іґраїні вода в рову не вадила — в їхній родині вона взагалі не вадила нікому. А плавати водяні змії навчили її ще доти, як дівчинка зіп’ялася на ноги. Про обладунок їй також не треба було турбуватися. Чародійні книжки не перебільшували: він справді виявився водонепроникним. А ось оця клята драконяча шкіра майже несла її сама.

Випірнувши серед латаття, Іґраїна побачила, що кілька вояків усе ще шукають її очима у воді.

— Цсс! — цикнула дівчинка. — Цсс, пливіть ближче!

Повз неї прошмигнули звиваючись дві водяні змії. Вони чули Іґраїнин голос, але бачити її, звичайно, не бачили. Дівчинка спритно схопилася за шипи на спині в однієї з них і вчепилась у її лускате тіло.

— Спокійно, вгамуйся! — прошепотіла вона, коли змія злякано крутнула назад головою й, зашипівши, показала зуби. — Це я, Іґраїна. Відвези мене до дверей у мурі. Скоріше!

Двері в замковому мурі, крізь які так любив вислизати до рову Сізіф, були за якийсь метр, не вище, над водою. У давнину Іґраїнин прадід, коли до замку наближалися вороги, потай виходив з тих дверей до рову й топив у воді свої скарби. Змія поволі підпливала до муру під дверима, легко, на перший погляд, тягнучи за собою дівчинку.

— Сюди хоч би що впало, змії однаково пожеруть усе дощенту, — долинув до Іґраїни голос одного з Ґільґаладових вояків, і всі вони один по одному повідверталися від рову.

Одначе серце в Іґраїни калатало так, що, здавалося, ось-ось вискочить з грудей. За драконячу шкіру чіплялися водорості, обладунок води, щоправда, не пропускав, а ось у черевики, поки змія перепливала з дівчинкою через рів, вона набралася.

— Отже, якщо я виграю, книжки винагородою не стануть! — вигукнув Рован Бездушний. — Але ж ви хочете, щоб ми зняли облогу. То що ж це за торги?

— Мені здається, ви непереможний, — гукнув Смутний лицар у відповідь. — Чому ж вас так турбує винагорода, яку я вимагаю за свою перемогу?

— А крім того, — додав Альберт, — буде винагорода й вам. Звісно, що буде. Якщо ти, Залізний їжаче, здобудеш перемогу, тоді наконечник кожного списа, кожен меч у вашому таборі я оберну на щире золото. Що скаже на це Ґільґалад Ненатлий, цей розбійник з великої дороги й ваш володар?

У лавах обложників пробіг шепіт. Ґільґалад наморщив лоба й підніс руку. Ту ж мить знову запанувала тиша.

Нарешті змія дісталася дверей. Ворушачи язиком, вона підвела голову, а тоді всім тілом випнулася над водою настільки, що Іґраїна зависла перед вузенькими дверима. З дівчинки стікала й скрапувала вода, але під промоклою драконячою шкірою вона була все ще невидима. Випроставши одну ногу, вона стала нею на поріг дверей.

— Гаразд, я ваш виклик приймаю! — почула Іґраїна позад себе голос Рована Бездушного. — Коли сонце торкнеться верхівок дерев у лісі, я чекатиму на вас перед замком. І не встигне сонце зайти, як я зіб’ю вас у куряву.

— Дурень думкою багатіє, — промурмотіла Іґраїна, прихилившись до муру й намагаючись відчинити двері.