Розділ «Альбертів план»

— Я завше гадав, що тут немає нічого, крім старого бляшаного непотребу, — сказав Альберт, штовхнувши двері до збройової комори. — Та коли Ґільґалад зчинив перед замком оцей гармидер, якось я трохи понишпорив тут. І знаєте, що знайшов?

Пробираючись повз купи іржавих обладунків та пом’ятих щитів, Альберт дістався до припалої порохом скрині. Він рвучко підняв віко й видобув звідти щось таке, що, на перший погляд, нагадувало покривало чи серпанок. Щоправда, та річ була густо-густо вкрита лускою — прозорими лусочками, які щільно прилягали одна до одної.

— Що це таке? — спитав Бертрам.

— Це, — мовив Альберт, обережно погладжуючи те дивне ткання, — драконяча шкіра. Дракон, який скинув її з себе, мав, певно, років шістдесят-сімдесят. Судячи з усього, ще досить невеличкий дракончик. — Він сягнув рукою до скрині ще раз і дістав ще одну шкіру, вочевидь більшу. — А ця, власне, має підійти тобі, Бертраме. Цей дракон був уже старший. Ви ж бо, звичайно, знаєте, що дракони через кожних чотирнадцять років облізають. Чи не знаєте?

Іґраїна похитала головою.

— Наш прадід Пелей товаришував з багатьма драконами. Гадаю, вони ці шкіри йому й подарували. — Альберт кинув їх Іґраїні й Бертрамові.

Коли ті піймали шкіри, в обох було таке враження, немовби в руках — павутина з повітря.

— Але що з ними робити? — розгублено спитав Бертрам.

— У такій шкірі людина стає невидимкою, — пояснив Альберт. — Спробуйте-но. Накиньте на голову.

Іґраїна й стайничий недовірливо накинули кожне собі на голову по тій тоненькій шкірі — й зникли! Так, наче їх тут і не було!

Альберт задоволено згорнув на грудях руки.

— А я завше гадала, що це — якісь безглузді вуалі, — озвалася затинаючись невидима Іґраїна.

— Та вже ж. — Альберт стенув плечима. — Не будь уперта — питай в Альберта, сестричко! А тепер — мерщій до прадідового тунелю. О, мало не забув! — Він видобув з кишені плаща невеличку золоту шабатурку і якусь коробочку. — Візьми з собою ось це, Іґраїно. Порошком із шабатурки потрусиш вістря зачаклованого списа. Потім скіпкою з оцієї коробочки підпалиш порошок і прокажеш магічні слова. Вони знімуть найсильніше чаклунство.

Іґраїнина рука взяла золоту шабатурку й зникла під драконячою шкірою. Цієї миті двері зброярні рипнули.

— Гей, ви ще тут? — гукнув Альберт.

У відповідь він почув лише Іґраїнине хихотіння.

— Не забувайте про вітер, гілки — про все, що може зірвати вам з голови шкіру. І покваптеся! — нагадав Альберт. — Якщо Залізний їжак вас схопить, допомогти вам я не зможу.

— Не турбуйся, старший братику, самі впораємося, — долинув звідкись Іґраїнин голос. — О, трохи не забула! Понеси Сізіфові одну зі смажених рибин. Б’юсь об заклад, він уже голодний, як вовк. Річ у тім, що я замкнула його у себе в кімнаті.

— А чи не краще понести йому трохи печива? — спитав Альберт.

Але двері зброярні вже причинилися.