Розділ «Альбертів план»

Лицар запитливо звів очі на хлопця.

— Що ви маєте на увазі?

— Таж той тип вдається до чаклунства! — вигукнув Альберт. — Сумніву немає.

— Та що ви кажете?! — Смутний лицар недовірливо похитав головою. — Не може бути.

— Він виграє завдяки чаклуванню! — стояв на своєму Альберт. — Спитайте в Бертрама.

— Альберт правду каже. — Стайничий викинув за мур кілька обгризених риб’ячих кісток. — У Дюстерфельзі я підслухав якось балачку Ґільґаладових слуг. Один розповідав, що Ґільґалад зачаклував турнірного списа Бездушного — з вдячності за його вірну службу. Тому Залізний їжак на перший заїзд щоразу бере того самого списа.

Смутний лицар стояв з таким виглядом, немовби його вдарили обухом по голові. Нарешті він пробурмотів:

— Не може бути. Чаклувати — це проти лицарської честі.

— Ха, лицарська честь! — глузливо засміявся Альберт. — Залізному їжакові до неї байдужісінько. Він хоче бути непереможним. І поки турнірний спис у нього зачаклований, він — таки непереможний. Б’юсь об заклад, на його списі є таке зеленкувате світіння. По ньому можна розпізнати будь-яку зброю, зачакловану на перемогу. Одне слово… — Він зітхнув і роззирнувся. — Якщо під час двобою нам пощастить і ви розійдетесь на перерву, списа треба буде розчаклувати. Зробити це не так уже й важко, але комусь із нас доведеться проникнути в Ґільґаладів табір. Сам я піти туди, на жаль, не можу, адже хто знає, коли Ґільґалад спробує чаклувати знову.

— Піду я, — сказала Іґраїна.

— Я так і думав, сестричко, — хихикнув Альберт. — Тоді поквапся. Сонце підбилось уже височенько, Бездушний запевне скоро повернеться. Але я ще хочу дати тобі щось із собою, я знайшов це в зброярні. Ходімо.

Коли Іґраїна обернулася, щоб рушити за Альбертом, Смутний лицар міцно схопив її за руку.

— Про це не може бути й мови! — сказав він. — У табір піду, певна річ, я.

— Ні, я, — озвався Бертрам і відтрутив лицаря вбік. — Ви битиметесь із Залізним їжаком, а я прокрадуся до його шатра й подбаю про те, щоб у вас нарешті з’явилися шанси.

— Але ж ніхто з вас обох анічогісінько не тямить у чаклуванні, — зітхнув, обернувшись, Альберт. — Тим-то йти туди має Іґраїна. Принаймні вона бодай трохи на цьому розуміється. Але що, коли з нею піде й Бертрам? Сказати б, у ролі сторожового собаки.

Бертрам ошкірив зуби в широкій усмішці й уклонився перед Іґраїною.

— До ваших послуг, шляхетна панно! Ваш вірний-превірний сторожовий собака!

— Це просто божевілля! — вигукнув Смутний лицар. — Цих двох викриють і схоплять!

— Не думаю, — з таємничим виглядом промовив Альберт і потяг Бертрама й Іґраїну за собою до східців.

Нещасний Смутний лицар зостався охороняти мур.