TextBook Іян відступає на крок, досі усміхаючись, хоча в обличчі його більше немає радості. Застигла усмішка на обличчі трупа, яку недомалював візажист у похоронному бюро.
Ми не відриваємо одне від одного очей.
Не знаю, скільки минає часу. Щосекунди Іянова усмішка стає дедалі боліснішою — я просто не можу витримати. Нарешті я вичавлюю перші-ліпші слова, які спали мені на думку:
— З Вандою все гаразд. Вона в контейнері. Ми знайдемо для неї тіло. З нею все буде добре. Добре. Все добре… — голос мій уривається. Не голос — шепіт.
Іянове обличчя розслабляється. Більш-менш. Зникає застигла усмішка, кутики вуст опускаються. Крига у блакитних очах тане. Та водночас Іянове обличчя напружується по-новому. Навколо очей залягають зморшки. Чорні брови сходяться на переніссі в одну лінію.
Він мовчить. Ми знову дивимося в очі одне одному, одначе вже не так нерухомо й холодно.
Руки так і тягнуться до Іяна — втішити. Я вже здійняла руку — та вона впала. Стискаю долоні в кулаки.
І він тягнеться до мене. Нахиляється — і різко відхиляється. Тричі, а ми не відриваємо одне від одного очей.
Зараз він кине мені в обличчя звинувачення: «Ти змусила її страждати через мене. Як низько! Ти знала її слабкості й уміло їх використала. Дозволила їй пожертвувати собою. Та в ній людського було стократ більше, ніж у тобі!»
І це все правда. Я не заперечуватиму. Визнаю провину.
Проте Іян мовчить.
Стримується — заради Ванди, адже знає, що вона б такого не схвалила? Чи просто виявляє чемність — як до незнайомця?
А Іян усе мовчить, і мені здається, що він утратив мову. Просто для болю, який зараз світиться в його очах, немає слів.
— Хочеш… до неї? — запитую я.
Він нічого не каже, але вираз в очах змінюється. Біль перетворюється на… ніяковість. Рука злітає — і знову падає.
— Вона у Дока, — бурмочу я. І розвертаюся в напрямку південного тунелю.
Наче показуючи дорогу, роблю крок. Він смикається мені навздогін.
І досі боком я пірнаю в темряву. Іян прямує за мною, і тепер його крок упевненіший. У темному коридорі я нарешті повертаюся до нього спиною. Ступаю легенько, дослухаючись до Іянових кроків позаду. Вони стають твердішими, Іян прискорює ходу. За кілька секунд це я вже маю наздоганяти його.
В темряві набагато легше. Наче Іян заплющив очі. Рухаємося ми мовчки, але ця мовчанка не тисне. Колись я здавалася йому невидимкою, проте я все одно завжди була поряд. І зараз я знову почуваюся невидимкою.
— Я не встигла її зупинити, — кажу я, коли ми вже подолали, мабуть, із півмилі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Господиня» автора Стефені Маєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Новий розділ у подарунок“ на сторінці 9. Приємного читання.