Розділ 48 Затримка

— Так, я звідти.

— Моя дружина також. Жили на острові?

— Ні,— мовила я швидко. — На суходолі, у межиріччі.

Він кивнув — мабуть, моя відповідь його розчарувала.

— То мені вертатися в Тусон? — запитала я. — Гадаю, тепер я остаточно прокинулася. Чи, може, подрімати просто тут…

— Ні! — перебив він мене, підвищивши голос.

Від несподіванки я аж підскочила, і маленька пігулка вислизнула з руки й упала на металеву підлогу з чітким стуком. Кров відхлинула мені від обличчя, мов хтось відкрутив кран.

— Вибачте, міс. Я зовсім не хотів вас налякати, — вибачився шукач швидко; його прискіпливий погляд продовжував блукати по фургону. — Але вам не варто тут затримуватися.

— Але чому? — насилу прошепотіла я, мало не зрадивши себе.

— Нещодавно поблизу дехто… зник.

— Не розумію. Як зник?

— Можливо, це нещасний випадок… хоча тут можуть бути… — він вагався, ніяк не міг вимовити це слово вголос. — Десь неподалік можуть переховуватися люди.

— Люди? — пискнула я надто голосно. Він уловив нотки страху в моєму голосі й інтерпретував його по-своєму.

— Не варто хвилюватися, Листя Вгорі, це всього-на-всього припущення. Жодних свідків не було. Прямуйте у Фенікс. Що швидше ви туди дістанетеся, то краще.

— Звісно. А може, ліпше таки в Тусон? Це ближче.

— Вам нічого не загрожує.

— Ну, якщо ви впевнені…

— На всі сто. Головне, не заїжджайте в пустелю, квітко.

З цими словами він усміхнувся, від чого його обличчя подобрішало, стало схожим на лиця інших душ, з якими мені випадало спілкуватися. Ну звісно, шукач хвилювався не через мене, а за мене.

Він не чекав, що я брехатиму. І, мабуть, не розпізнав би в моїх словах брехні. Він просто душа.