Розділ 47 Робота

Тепер і Іян наблизився й мовчки дослухався.

— Бачиш? — вказала я на матір. — Бачиш, як вона любить своє людське дитя?

Саме в цю мить мати зняла хлопчика з гойдалки й міцно пригорнула, вкриваючи його крихітне личко поцілунками. Він молотив ручками і гукав — справжнє немовля. Не та мініатюрна копія дорослого, як маленькі носії душ.

— Дитина досі людина!  Як? Чому? Відколи це? — Джаред не міг повірити власним очам.

— Не знаю, — знизала я плечима. — Такого я ще не бачила. Жінка не захотіла, щоб із дитини зробили носія, а я й уявити собі не можу, щоб її… змусили. На матерів у нас моляться. Тож якщо вона не хоче… — я похитала головою. — Навіть не уявляю, що вони збираються робити далі. Раніше такого ніде не бувало. Людські емоції набагато сильніші, ніж логіка.

Я подивилася на Джареда, тоді на Іяна. Вони обоє з роззявленими ротами витріщалися на мішану сім’ю в парку.

— Ні,— пробурмотіла я сама до себе. — Ніхто не наважиться відібрати в батьків дитину. Ви тільки погляньте на них!

Батько обнімав матір і дитину й дивився на біологічного сина свого носія з приголомшливою ніжністю в очах.

— Якщо не брати до уваги нас самих, це перша відкрита нами планета з живородними носіями. Ваша система далеко не найпростіша і найродючіша. Не розумію, може, справа в цьому… чи в тому, що ваше потомство таке безпомічне. На інших планетах розмноження відбувається за допомогою яєць чи насіння. Часто батьки навіть не знають про своїх дітей. Цікаво… — я не доказала, бо в голові крутилося забагато думок водночас.

Жінка потягнулася до чоловіка, і він поцілував її у вуста. Дитина радісно затуркотіла.

— Гм-м-м… Либонь, одного дня ми з вами зможемо співіснувати. Дивина, еге ж?

Чоловіки не могли відірвати очей від цього дива.

Родина збиралася додому. Мати чистила джинси від піску, а батько тримав дитину. А тоді душі взялися за руки й зі своєю людською дитиною попрямували додому.

Іян гучно ковтнув.

Того вечора ми більше не розмовляли: кожен обмірковував побачене. Ми вклалися рано, щоб рано збудитися й виїхати непоміченими.

Я спала сама на ліжку найдалі від дверей. Від цього я почувалася ніяково: два кремезні чоловіки ледве вмістилися на одному ліжку; Іян постійно розкидав руки, за що отримував від Джареда стусани між ребра. Мабуть, жоден із них не відмовився б ділити ліжко зі мною. Я скрутилася калачиком і так заснула: мабуть, за цілий день тіло втомилося від безкраїх просторів, а може, я так звикла спати в маленькому фургончику на підлозі за пасажирським сидінням, що й забула, як це — спати випроставшись.

Однак я знала, чому ні Іян, ні Джаред не пропонують мені помінятися місцями. Того дня, коли мої супутники зрозуміли, що без душу мені не обійтися, і визнали, що нам необхідно заїхати в готель, крізь шум вентилятора у ванній я почула, як Джаред з Іяном сперечалися через мене.

— …нечесно просити її вибирати, — казав Іян. Він намагався говорити тихо, але гул вентилятора не міг його заглушити. Готельна кімнатка була дуже маленька.

— Чому це? Чи чесніше вказувати їй, де спати? Не вважаєш, що ввічливіше буде…

— Можливо, з кимсь іншим — так. Але для Ванди вибір буде мукою. Ти ж знаєш, як вона силкуватиметься догодити нам обом і зрештою почуватиметься нещасною.