Розділ 47 Робота

— І то правда. А шкода все-таки, що вже не показують старі людських передач, — Іян перемкнув кілька каналів й насупився. — Раніше деякі ще транслювали.

— У них було забагато насильства. Тому всі передачі замінили на не такі… жорстокі.

— Комедія «Сімейка Бреді» — це, по-твоєму, жорстоко?

Я мимовільно розсміялася: я бачила цей серіал у Сан-Дієго, а Мелані пам’ятала його ще змалечку.

— Він підбурював до агресії. В одній із серій маленький хлопчик побив до крові хулігана. А головне, зображено це так, ніби він учинив правильно.

На знак незгоди Іян тільки похитав головою та знову повернувся до перегляду передачі про чоловіка з Планети Морських Водоростей. Реготав він найбільше з тих сцен, які, за задумом автора, повинні були розчулити глядачів.

Я дивилась у вікно — тут розгорталося видовище набагато цікавіше, ніж передбачувана передача по телевізору.

Потойбіч шосе розкинувся невеличкий парк; з одного боку була школа, з другого — лука, на якій паслися корови. Поруч зі школою містився старомодний дитячий майданчик із пісочницею, гіркою, кільцями та механічною каруселлю. Звісно, там були й гойдалки, і саме вони й привернули мою увагу.

Невеличка сім’я скористалася з приємної вечірньої прохолоди. У батькових скронях майнула сивина; мати здавалася набагато молодшою. Її довге каштанове волосся, зібране у довгий хвіст, підскакувало з кожним рухом. Із ними був хлопчик, зовсім малюк — рочок, не більше. Батько підштовхував гойдалку ззаду, а мати стояла попереду й цілувала своє дитя у крихітне чоло щоразу, як хлопчик підлітав до неї. Малий так реготав, що щічки аж почервоніли. Мати також сміялася — аж здригалася від сміху.

— На що ти так пильно дивишся, Вандо?

Не дивно, що Джаред поставив таке запитання — я лагідно усміхалася.

— Такого я за всі свої життя не бачила. Я дивлюся на… надію.

Джаред підійшов ближче й зазирнув мені через плече.

— Що ти маєш на увазі?

Його очі обмацали шосе й будівлі, але так і не зупинилися на дитячому майданчику й маленькій родині.

Я спіймала його за підборіддя та спрямувала куди слід. Він не відсахнувся й не почав протестувати, і в моєму животі розлилося тепло.

— Дивись, — сказала я.

— На що дивитись?

— На єдину надію на спасіння носіїв.

— Де? — здивувався він.