Розділ 21 Ім’я

То були не дитячі сльози, і те, що він плакав переді мною, робило їх такими глибокими, такими священними і болісними! То була жалоба дорослого чоловіка на похороні родини.

Я пригорнула його — він ледве помістився в мої обійми — і заплакала разом із ним.

— Пробач, пробач, — повторювала я знову і знову. Цими словами я просила прощення за все: за те, що ми натрапили на Землю; за те, що окупували її; за те, що мені дісталася його сестра; за те, що я привела Мелані сюди і знову завдала Джеймі болю; за те, що своїми непродуманими розповідями змусила його плакати.

І коли він виплакався, я не розтиснула обіймів — не хотіла його відпускати. У мене було таке відчуття, наче тіло моє дуже довго морили голодом, але тільки зараз, тільки тепер я збагнула, чим цей голод утамувати. У цю мить я осягнула таємничий зв’язок матері з дитиною — такий потужний на планеті Земля. Не існує міцніших уз, аніж ті, які штовхають віддати життя за іншого. Мені в принципі була відома ця істина, але досі я не розуміла, чому це відбувається А тепер нарешті збагнула, чому мати ладна пожертвувати життям заради дитини, і це знання раз і назавжди змінило мій погляд на всесвіт…

— Отак ти виконуєш мої настанови, малий.

Ми аж підскочили від несподіванки. Джеймі схопився на ноги, а я ще нижче схилилася до землі, втиснулась у стіну.

Джеб підняв із землі рушницю, про яку ми обоє давно забули.

— Джеймі, так не можна обходитися зі зброєю, — промовив він дуже ніжно, і це пом’якшило докір у його голосі. А тоді він потягнувся і скуйовдив розкошланий чуб Джеймі.

Хлопчик вивернувся з-під Джебової руки, густо почервонівши від сорому.

— Вибачте, — пробурмотів він і побіг геть. Але за декілька кроків зупинився і озирнувся на мене.

— Я не знаю, як тебе звати, — сказав він.

— Вандрівниця, — прошепотіла я.

— Вандрівниця?

Я кивнула.

Він кивнув у відповідь, а потім поквапився геть. Його шия досі була густо-червона від зніяковіння.

Коли він зник з очей, Джеб прихилився спиною до кам’яної стіни й опустився там, де щойно сидів Джеймі. Як і хлопчик, він умостив рушницю в себе на колінах.

— Цікаве ім’я, — здавалося, до Джеба повернувся балакучий настрій. — Може, якось розкажеш, як ти його заробила? Б’юся об заклад, це дивовижна історія. Але якесь воно довгувате, одразу й не вимовиш, правда? Вандрівниця…

Я мовчки дивилася на нього.

— Ти не проти, якщо я зватиму тебе Ванда? Коротше і легше вимовляється.

Цього разу він чекав на відповідь. Врешті-решт я знизала плечима. Яка різниця, як він мене зватиме — «дитинкою» або якимсь іншим дивним людським прізвиськом? Не обзиває — і добре.