Розділ 21 Ім’я

«Згодна», — беззаперечно погодилася Мелані.

Джеймі декілька хвилин постояв у коридорі, міцно стискаючи рушницю, не впевнений, як правильно виконувати свій обов’язок. А тоді почав походжати перед входом, але за деякий час відчув, що поводиться як дурень, і присів на долівку біля відсмикнутого краю ширми. Зрештою він примостив рушницю на ногах, а підборіддя зіпер на долоню. Минув якийсь час, і він зітхнув. Стояти на варті було не так захопливо, як він очікував.

Але мені не набридало дивитися на нього.

Годину чи дві потому він став крадькома кидати на мене короткі погляди. Його губи кілька разів розтулялися, але він не наважувався заговорити.

Схиливши підборіддя на коліна, я терпляче чекала. І моє терпіння було винагороджено.

— Планета, на якій ти мешкала перед тим, як втілитися в Мелані,— нарешті промовив він, — яка вона? Така як наша?

Напрям його думок заскочив мене зненацька.

— Ні,— відповіла я. Наодинці з Джеймі непотрібно було шепотіти. — Ні, вона зовсім інша.

— Розкажи про неї,— попросив він, схиляючи голову набік — як завжди, коли по-справжньому зацікавлювався казками, які Мелані розповідала йому перед сном.

І я йому розповіла.

Про затоплену планету — Світ Морських Водоростей, про два світила, еліптичну орбіту, про сірі води, непорушну незмінність коріння, про надзвичайний зір тисяч очей і нескінченні розмови мільйонів безмовних голосів.

Він слухав із широко розплющеними очима і захоплено усміхався.

— А окрім неї, існують інші планети? — запитав він, коли я замовкла, пригадуючи, чи нічого бува не проґавила. — Чи є інші іншопланетяни, окрім морських водоростей? — він засміявся на власний каламбур.

Я також засміялася.

— Звичайно, є ще чимало різних світів.

— Розкажи.

І я розповіла йому про Світ Співочих Кажанів — як то було жити в музичній сліпоті, як то було літати. Я також повідала йому про Планету Туманів — як то було мати щільне біле хутро ведмедя і чотири серця, аби не замерзнути, і як уникати зустрічі з пазурзвірами.

Я почала розповідати йому про Планету Квітів, про колір та світло, але він перебив мене.

— А маленькі зелені чоловічки з трикутними головами та великими чорними очима… Ну, як у серіалі «Росвел» і все таке… То теж ви?

— Ні, не ми.