Розділ 21 Ім’я

Натомість я обернулася до Джеба.

— Що це ви надумали? Давати зброю хлопчику! Він же може застрелитися!

— Джеймі пережив достатньо, аби зватися чоловіком, і вміє обходитися зі зброєю.

Від Джебової похвали Джеймі розправив плечі та ще міцніше притиснув рушницю до грудей.

Легковажність Джеба мене приголомшувала.

— А що як по мене прийдуть, коли чергуватиме він? Ви подумали, що може статися? Це не жарти! Джеймі може постраждати через мене!

Джеб був спокійний як двері.

— Нічого з ним не станеться. Я впевнений.

— А я от не впевнена, — мій голос знову зірвався на крик і луною відбився від стін тунелю. Хтось мене точно почув, але мені було байдуже. Нехай краще приходять, поки Джеб тут. — Якщо ви так упевнені, тоді залиште мене взагалі без нагляду, і крапка. Але не ризикуйте життям Джеймі!

— Ти за малого хвилюєшся чи просто боїшся, що він спрямує зброю проти тебе? — запитав Джеб знудьгованим голосом.

Я заморгала, гнів наче рукою зняло. Таке мені навіть на думку не спадало! Я розгублено поглянула на Джеймі — він був здивований не менш за мене.

Мені знадобилася хвилина, аби зібратися й викласти свої аргументи. Обличчя Джеба вже змінилося: стало суворим, губи стиснулися — ніби він уже мав напоготові останній довід, який завершить цю гру, що починала йому набридати.

— Дайте рушницю Іяну… та кому хочете! Мені байдуже, — промовила я повільно і рівно. — А хлопчика не чіпайте.

Раптом обличчя Джеба розпливлося в усмішці. Дивно, але в той момент він нагадав мені кота, що точить кігті.

— Це мій дім, дитинко, і я роблю тут, що хочу. Завжди.

Джеб розвернувся і, насвистуючи, пішов геть. З роззявленим ротом я дивилася, як він віддаляється, а потім, коли він зник, повернулася до Джеймі, який понуро дивився на мене.

— Я не дитина, — сказав він басовитіше, ніж зазвичай, войовничо закинувши підборіддя. — А тепер… тепер іди до кімнати.

Наказ був менш ніж суворим, але що я мала робити? Я здалася без опору.

Присівши біля входу в печеру, я обіперлася спиною об кам’яну стіну — щоб заховатися за напівзатуленою ширмою і водночас бачити Джеймі. Обхопивши коліна руками, я робила те, що мені залишалося у цій безглуздій ситуації,— хвилювалася.

Я вдивлялася і вслухалася, щоб бути напоготові, якщо хтось наблизиться. Хай там що казав Джеб, а я не ризикуватиму Джеймі. Краще я сама вийду з кімнати, перш ніж мене змусять.