Розділ 18 Нудьга

— Як там ся має твій братик?

Мені здалося, що Джаред насолоджується запитанням. Йому подобалося дражнити свого гостя. Джаред присів навпроти моєї печери й обіперся спиною об стіну — невимушено, але з рушницею напоготові.

Моя шия засвербіла, ніби здогадавшись, що руки, які її душили, зовсім поруч.

— Він і досі пригадує тобі свій ніс, — сказав Іян. — Та, власне, це не вперше він у нього зламаний. Я перекажу йому, як тобі шкода.

— Мені не шкода.

— Я знаю. Ще ніхто не шкодував, що набив Кайлові пику.

Вони обоє тихо засміялися; у тому сміхові було щось товариське, яке здавалося надзвичайно недоречним, якщо зважити на Джаредову рушницю, ніби між іншим націлену на Іяна. Та з іншого боку, останнє пристановище пов’язує міцніше за будь-які узи. Міцніше за кров.

Іян присів на матрац поруч із Джаредом. Я бачила його в профіль — чорний силует у синюватому світлі. У нього був бездоганний ніс — прямий, орлиний, — такі носи я бачила на зображеннях відомих скульптур. Що це могло значити: те, що він подобається людям більше за свого брата, і саме тому його ніс не поламаний? Чи те, що він вправніше ухиляється?

— То чого ти хочеш, Іяне? Уже ж не перепросити за Кайла, гадаю.

— Джеб тобі розповів?

— Що саме?

— Пошуки припинили. Навіть шукачі.

Джаред нічого не відповів, проте я відчула, як повітря навколо нього несподівано наелектризувалося.

— Ми дуже пильно за ними стежили, аби нічого не проґавити, проте вони ні разу не здалися аж занадто занепокоєними. Пошук не відхилявся від зони, де ми залишили автомобіль, і кілька днів вони радше шукали тіло, аніж виживанця. Дві ночі тому, коли пошукова команда залишила по собі купу сміття і в їхній табір забрела зграя койотів, пошуки урвалися. Один із шукачів повернувся пізно вночі й наскочив на тварин. Койоти напали на нього і встигли відтягнути на добрі сто метрів у пустелю, перш ніж інші почули його зойки і помчали на допомогу. Всі шукачі, певна річ, мали при собі зброю. Вони легко сполохали койотів, і жертва відбулася легким переляком, проте цей випадок, здавалося, відповів на запитання, куди поділася наша гостя.

Мені стало цікаво, як людям вдалося шпигувати за шукачами і дізнатися так багато. Ця думка просто заполонила мене. Картина, що виникла у мене в голові, зовсім мені не подобалася: невидимі люди спостерігають за ненависними душами. Мені стало геть лячно.

— Після того шукачі згорнули табір і поїхали. Пошук припинили. Усі охочі повернулися додому. Її більше ніхто не шукає,— профіль Іяна розвернувся до мене, і я відхилилася, сподіваючись, що в темряві він мене не побачить. А якщо й помітить, то хіба чорний силует. — Напевно, її офіційно оголосять мертвою — якщо там ведуть якісь такі реєстри. Джеб постійно торочить: «Я ж вам казав!» — усім, у кого ще є терпець це слухати.

Джаред пробурмотів щось нерозчленоване. Я розрізнила тільки Джебове ім’я. Потім він різко вдихнув, видихнув і промовив:

— Ну що ж. Мабуть, це кінець.

— Схоже на те, — Іян завагався, а потім додав: — Хіба що… та це, мабуть, пусте.

Джаред знову напружився: йому не подобалося, коли в його висновки вносять поправки.