Розділ 18 Нудьга

— Вибач, — прошепотіла я, відчуваючи, як у темряві спалахнули мої щоки.

Джаред не відповів, але прискорив ходу, і наздоганяти його стало ще важче.

Я здивувалася, коли нарешті попереду з’явилося розсіяне світло. Невже ми пішли іншим маршрутом? Куди подівся сліпучий блиск великої печери? Світло було притлумленим, блідим і сріблястим. Але вузька тріщина, що правила за вхід, здавалася такою ж… Лише усередині велетенської гомінкої зали я зрозуміла, в чому справа.

У печері була ніч; світло, що м’яко падало згори, імітувало радше місяць, аніж сонце. Я скористалася тим, що мені не сліпить очі, аби роздивитися стелю і розгадати її секрет. Високо, дуже високо над головою сотні маленьких місяців лили розсіяне світло на далеку невиразну землю. Маленькі світила були хаотично розкидані — одні ближче, інші далі. Я похитала головою. Навіть роздивившись світло, я не розгадала його природи.

— Ходімо, — сердито скомандував Джаред — він був уже за декілька кроків попереду.

Здригнувшись, я поквапилася за ним і пожалкувала, що взагалі зупинялася, — було видно, що Джареду неприємно до мене звертатися.

Коли ми дісталися печери з двома річками, я навіть не сподівалася на ліхтарик. І не отримала його. Тут панувало те ж саме тьмяне освітлення, що й у великій печері, от тільки світил було менше — лише двадцять дивних мініатюрних місяців. Напустивши на себе суворості, Джаред втупився в стелю, а я тим часом невпевнено попрямувала до купальні з чорнильним басейном. Мені здалося, що якби я ненароком упала в киплячу підземну річку і зникла, то Джаред, напевно, побачив би у цьому благе втручання долі.

«А мені здається, що він би зажурився, — не погодилася зі мною Мелані, в той час як я, притискаючись до стіни, обережно проминала чорну купальню. — Якби ми упали».

«Сумніваюся. Можливо, йому б згадався біль першої втрати, але він був би щасливий, якби я зникла».

«Тому що він нічого про тебе не знає», — прошепотіла Мелані, а потім скулилася, ніби раптом відчула страшенну втому.

Від подиву я застигла. Схоже, Мелані щойно зробила мені комплімент.

— Ворушися! — гавкнув Джаред з іншої печери.

Я побігла — наскільки дозволяли темрява і страх.

…Коли ми повернулися, Джеб чекав нас біля синього ліхтаря. Коло його ніг лежали два грудкуваті довгасті мішки і два нерівні прямокутники. Я такого ще не бачила. Мабуть, Джеб приніс їх, поки нас не було.

— Хто сьогодні вартує, ти чи я? — невимушено запитав Джеб у Джареда.

Джаред зиркнув на предмети на долівці.

— Я, — коротко відповів він. — І мені потрібна лише одна постіль.

Джеб звів волохату брову.

— Ця істота не людина, Джебе. І ви лишили її на мій розсуд — тож не пхайте сюди свого носа.

— Але ж вона не тварина, хлопче. Ти би з собакою обходився краще.