Розділ 15 Полонянка

Відійшовши від круглого отвору, Джаред зник із поля зору. Все, що я бачила, — краєчок його рукава. Тьмяне світло походило теж звідкілясь із отвору. Воно було штучне, синюватої барви.

Я випила одним духом півпляшки, аж мою увагу прикував інший запах. Він говорив, що вода — це не єдиний подарунок на сьогодні. Я знову опустила погляд на тацю.

Їжа. Мене годують?

То був хліб — чорний балабух незрозумілої форми, який я занюхала першим, а ще стояла миска прозорої рідини, що виразно пахла цибулею. Придивившись, я побачила на дні ще якісь темні шматки. Поруч із мискою лежало щось біле, тверде і довгасте. Я зрозуміла, що то овочі, але які саме, не могла сказати.

За ті декілька секунд, що я вивчала своє меню, шлунок мало не вискочив через горло, тягнучись до їжі.

Я жадібно відкусила шматок балабуха. Він був дуже щільний, з неперемеленим зерням, що застрявало в зубах. Текстура хліба була грубою, проте аромат — надзвичайно багатий. Мені ще нічого не здавалося таким смачним, навіть розчавлене на порох пустельне печиво. Мої щелепи працювали на повну потужність, проте хліб я ковтала здебільшого непрожований. Шлунок зустрічав бурчанням кожен ковток. Відчуття було не настільки приємним, як я думала. Шлунок надто довго був порожній і тепер важко сприймав їжу.

Не звертаючи уваги на його викрутаси, я взялася до рідини — то був суп. Він пішов легше. Попри гострий запах цибулі, смак його був приємний. Зелені шматки на дні виявилися м’якими й пухкими. Я випила суп просто з миски, жалкуючи, що посудина неглибока. Потім, перевернувши миску, я витрусила на язик краплини, що залишилися на дні.

Білі овочі виявилися хрусткими, з дерев’янистим присмаком. Мабуть, якісь корінці. Не такі приємні як суп, і не такі смачні як хліб, проте я вдячно наповнила ними шлунок. Голод утамувався не до кінця, і я відчувала, що з’їла б, мабуть, і тацю, якби змогла її прожувати.

Лише покінчивши з їжею, я запитала в себе: навіщо людям мене годувати? Хіба що Джаред виграв сутичку з лікарем. Але якщо це так, тоді чому він мене охороняє?..

Спорожнивши вміст таці, я відсунула її вбік, скривившись від її скреготу по кам’яній поверхні. І коли Джаред зазирнув у отвір, аби її забрати, я міцно притиснулася до дальньої стінки своєї камери-бульбашки. Цього разу він на мене не дивився.

— Дякую, — прошепотіла я. У відповідь він промовчав, і вираз його обличчя залишався незмінним. Та коли цього разу він зник, то навіть краєчка рукава не було видно, хоча я знала — він тут.

«Не можу повірити, що він мене вдарив», — міркувала Мелані радше здивовано, ніж ображено. Видно, вона досі не відійшла від шоку. Але я була зовсім не вражена. Звісно, він ударив мене, а не її.

«А мені цікаво, де була в цей час ти, — промовила я. — Негарно з твого боку — завести мене в цю халепу, а потім кинути напризволяще».

Вона вирішила не відповідати на моє звинувачення. «Ніколи б не подумала, що він на таке здатен. Я б у житті його не вдарила».

«Авжеж, ударила б. Якби Джаред прийшов до тебе із дзеркальними очима, ти б зробила те саме. Насилля у вашій природі». Я пригадала, як Мелані мріяла задушити шукачку. Тепер це здалося таким далеким, ніби минув уже не один місяць, хоча я знала — рахунок ішов усього на дні. Тим важче було повірити в усе, що сталося. Це ще треба вміти — за такий короткий час опинитися в такому жахливому становищі.

Мелані старалася міркувати виважено. «Я так не думаю. Лише не Джареда… І не Джеймі. Я б за жодних обставин не скривдила Джеймі, навіть якби…» — вона замовкла, обірвавши ненависну їй думку.

Я замислилась над її словами і вирішила, що вона має рацію. Навіть якби хлопчик став чимось іншим, то ні вона, ні я ніколи б не підняли на нього руки.

«Це інше. Тут ти як… мати. Матері діють усупереч здоровому глузду. Ними керують емоції».

«Материнство — це завжди емоції. Навіть для вас, душ».

Я нічого на це не відповіла.