— Навіщо ви дали їй воду, Джебе? — запитав сердитий голос за спиною.
Ми різко обернулися. Те, що ми побачили, змусило свідомість розділитися надвоє.
Дерево, біля якого я стояла навколішках, півколом оточувало восьмеро людей. У тому, що всі вони були людьми, я не мала сумнівів. Серед душ я ніколи не бачила таких спотворених облич. З викривленими від ненависті губами й вишкіреними зубами, вони були схожі на диких звірів. Брови низько нависли над люто палаючими очима.
Шість чоловіків і дві жінки — деякі з них дуже високі, проте й так майже всі вищі за мене. Я зблідла, коли збагнула, чому вони так дивно тримають руки — витягнувши вперед і щось міцно стискаючи. Вони тримали зброю! Половина з них мала ножі — кілька коротких, як у мене на кухні, кілька довших, і один велетенський і загрозливий. Цей ніж був не для кухонних цілей. Мелані підказала назву: мачете.
Інші тримали довгі палі — хтось металеві, хтось дерев’яні.
Серед людей я впізнала дядька Джеба. Предмет, чимось схожий на довгий ніж, який висів у нього на плечі, особисто мені не був знайомий. Я бачила його лише у спогадах Мелані. То була рушниця.
Для мене то був справжній жах, проте Мелані так не думала. Вона була в захваті від чисельності людей. Восьмеро вцілілих людей! Вона думала, що Джеб один; у кращому разі, до нього приєдналося ще двоє. Вона навіть не сподівалася побачити так багато своїх, її радість не знала меж.
«Не будь дурною, — сказала я їй. — Поглянь лишень на них. Хіба не бачиш?»
Я змусила її поглянути на них із мого боку, побачити загрозу в брудних джинсах і вицвілих сорочках, потемнілих від пилюки. Так, це люди — у тому смислі, в якому вона про них думала, — але в ту мить вони були чимось іншим. Варварами, монстрами, що схилилися над нами, жадаючи крові.
У кожній парі очей читався смертний вирок.
Мелані це теж угледіла і, попри все своє небажання, мусила визнати, що я маю рацію. У цю мить її любі люди проявилися з найгіршого боку — наче в газетних статтях, що трапилися нам у покинутій хатині. Зараз перед нами стояли вбивці.
Чому нам не вистачило здорового глузду, аби померти вчора?
Навіщо дядько Джеб нас оживив?
Від цієї думки по шкірі пробігли мурашки. Я була не надто обізнана з прикладами людської жорстокості. На цій темі я просто перегортала сторінки, бо не могла її витримати. Мабуть, слід було вчитися сумлінніше. Але я знала: якщо люди й зберігали життя своїм ворогам — щоправда, ненадовго, — то було не просто так. Їм потрібні були чи розум, чи тіло…
Звісно, я одразу подумала про неї — про таємницю, якої вони запрагнуть від мене. Якої я ніколи, за жодних обставин не можу їм розкрити. Що б вони зі мною не робили. Краще одразу накласти на себе руки…
Я не дозволила Мелані побачити таємницю, котру охороняла. Використала проти неї її ж власний прийом: побудувавши в голові стіну, я заховалася, бо це вперше з моменту втілення згадала свій секрет. Раніше не було потреби.
Мелані потойбіч стіни, здавалося, зовсім не зацікавилася; вона навіть не зробила спроби пробитися. У неї були нагальніші клопоти, ніж те, що хтось, окрім неї, приховує таємну інформацію.
Але який сенс було щось приховувати від Мелані? Я не така сильна, як вона, — навряд чи витримаю тортури. Питання в тому, скільки болю я зможу стерпіти, перш ніж видам те, що у мене вимагатимуть.
Мій шлунок спазматично скрутився. Самогубство — огидний варіант, тим гірший, що водночас це і вбивство. Мелані так само, як і мене, чекають або тортури, або смерть. Слід зачекати, поки вибору зовсім не буде.
«Ні, такого не станеться. Дядько Джеб ніколи не дозволить скривдити мене».
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Господиня» автора Стефені Маєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 13 Присуд“ на сторінці 2. Приємного читання.