Розділ 13 Присуд

«Дядько Джеб не знає, що ти тут».

«То скажи йому!»

Я зосередилася на обличчі старого. Густа сива борода ховала від мене його вуста, проте очі його палали не так, як у інших. Крадькома я побачила, як дехто з чоловіків переводить погляд із мене на нього. Вони чекали його відповіді на своє запитання. Дядько Джеб вдивлявся у мене, ігноруючи решту.

«Мелані, не можу я йому сказати. Він не повірить. А якщо люди подумають, що я брешу, то запідозрять у мені шукачку. Вони, мабуть, точно знають, що лише шукачі прийшли б сюди з легендою, навмисно для них вигаданою, аби втертися в довіру».

Мелані одразу зі мною погодилася. Саме лише слово «шукачка» сповнювало її ненависті, й вона знала, що незнайомці реагуватимуть так само.

«Втім, яка різниця? Я — душа, і цього для них достатньо».

Один із чоловіків (той, що з мачете, — найкремезніший, чорнявий, із незвично блідою шкірою і рухливими голубими очима), бридливо пирхнув і сплюнув на землю. Він зробив крок уперед, повільно піднімаючи довгий кинджал.

Краще швидко, ніж повільно. Ліпше померти від його жорстокої руки, ніж від власної. Я не хочу чинити насильство і нести відповідальність за кров Мелані — так само, як і за свою.

— Стривай, Кайле, — промовив Джеб неквапливо, майже буденно, але велетень зупинився. Він скорчив міну і повернувся обличчям до дядька Мелані.

— Чого це? Ви сказали, що переконалися. Вона з них.

Я упізнала цей голос — саме він питав Джеба, навіщо той дав мені воду.

— Правда, так воно і є. Але тут усе не просто.

— Що саме? — запитав інший чоловік, що стояв поряд із чорнявим велетнем Кайлом і був страшенно на нього схожий — мабуть, брат.

— Це ж моя племінниця.

— Уже ні,— рішуче мовив Кайл і, плюнувши на землю, зробив іще один показний крок уперед, тримаючи напоготові ніж. Його плечі напружилися, і я збагнула, що цього разу слова його не зупинять. Я заплющила очі.

Раптом почулося металеве клацання, і хтось охнув. Мої повіки знову розліпилися.

— Я сказав, стривай, Кайле, — голос дядька Джеба звучав так само невимушено, проте руки міцно стискали рушницю, націливши її Кайлові в спину. Кайл завмер лише за кілька кроків од мене, його мачете так і зависло, занесене над головою.

— Джебе, — налякано промовив Кайлів брат, — що ви дієте?

— Відійди від дівчини, Кайле.

Кайл повернувся до нас спиною, люто зиркаючи на Джеба.