Розділ «11»

— Кароль тобі нічого не казав?

— А що?

— Що сьогодні вночі… Сем’яна…

Він зробив смішний рух долонею, який мав означати перерізання горлянки. Це виглядало б потішно, якби та втіха не була для нього надто серйозною. Він грався всерйоз. Він сів на стілець.

Ні, вона ні про що таке не знала, Кароль нічого їй не сказав. Фридерик коротко розповів їй про заплановану «ліквідацію» й про те, що вчинити її повинен Кароль. Він говорив так, наче йшлося про цілком звичайні речі. Вони (вона й Кароль) слухали — як би це сказати, — не чинячи опору. Інакше слухати вони не могли, адже мусили нам подобатися, і це утруднювало їхню поведінку. Тільки й того, що, коли Фридерик скінчив, вона не обізвалася — і Кароль теж, — з їхнього боку запанувала мовчанка. Незрозуміло, що вона, власне, означала. Але (хлопець) — там, біля буфета — став похмурим, і вона теж посерйознішала.

Фридерик пояснював:

— Головна трудність у тому, що Сем’ян уночі може не відчинити дверей. Буде боятися. Тому ви могли б піти удвох. Ти б постукала під якимось приводом. Тобі він відчинить. Йому й на думку не спаде — не відчинити. Скажеш, наприклад, що у тебе для нього лист. А коли відчинить, ти відступиш убік, а Кароль увірветься… Це, як мені здається, найкращий спосіб… Як ви гадаєте?

Він пропонував це без особливого тиску, «так собі», що, зрештою, було логічним, адже увесь задум виглядав досить сумнівно, не було ніякої певності, що Сем'ян так одразу й відчинить їй двері. З його слів проглядав справжній сенс цієї пропозиції — втягнути в справу Геню, щоб вони удвох… Він організовував усе, як тоді, на острівці. Мене вразила не стільки Фридерикова ідея, скільки спосіб, у який він почав утілювати її в життя: адже він запропонував це раптово, ніби мимоволі, використовуючи момент, коли вони мусили ставитися до нас особливо прихильно, входити з нами в спілку, й навіть кокетувати з нами — удвох, удвох! Було видно, що Фридерик розраховує на «добру волю» цієї пари, на те, що вони погодяться без особливих роздумів, аби задовольнити його. Отже, він знову розраховував на «легкість», на ту саму легкість, яку ми вже бачили у Кароля. Він просто хотів, щоб вони «разом» розтоптали й цього хробака… Але зміст його наміру — зміст еротичний, чуттєвий, любовний — практично вже неможливо було приховати, він став очевидним! Якусь мить мені здавалося, що на наших очах іде боротьба між двома обличчями Фридерикової пропозиції: з одного боку, це була досить страшна пропозиція, адже йшлося про те, щоб і цю дівчину вплутати у гріх, у вбивство… Але з другого боку, пропозиція була «п’янка і збуджуюча», адже йшлося про те, що вони — «разом»…

Що переважить? Я мав досить часу, аби сформулювати сам для себе це питання, бо вони не одразу дали відповідь. Водночас я цілком виразно побачив, що вони — так, як стояли перед нами, — самі по собі і досі не відчувають одне до одного потягу, і досі холодні, байдужі одне до одного, однак той факт, що вони нас збуджують і що ми чекаємо від них взаємного любострастя, робив їх поступливими. Ця поступливість, власне, відповідала їхній глибинній суті: вони існували для того, щоб бути поступливими. Це знову-таки був один із тих вчинків, що їх «роблять із собою», вчинків, притаманних молодості, вчинків, які настільки запаморочують, що майже втрачається їхній об’єктивний, внутрішній зміст. Не Сем'ян, не його смерть були для них найважливішими, а вони самі.

(Дівчина) обмежилася такою відповіддю:

— Чому б і ні? Можна зробити.

Кароль розсміявся раптом якось по-дурному:

— Як удасться, то все зробиться, а не вдасться, то не зробиться.

Я відчув, що ця дурнуватість зараз йому необхідна.

— Ну, гаразд. Значить, ти постукаєш, потім відскочиш убік, а я його жахну! Так воно й буде, тільки от невідомо, чи він відчинить?

Вона засміялася:

— Не бійся, якщо я постукаю, то відчинить!

Вона також виглядала тепер дурнувато.

— Все це, ясна річ, має залишитись між нами, — мовив Фридерик.

— О, будьте спокійні!