Розділ «10»

Втаємничення Вацлава у цю справу відбулося точно за програмою. Нічого непередбаченого не сталося й не ускладнило втаємничення, все пройшло гладко й спокійно.

Я сказав йому, що «хочу щось показати». Привів до каналу, на визначене місце, з якого крізь просвіт у деревах можна було роздивитися всю сцену. Вода в цьому місці каналу стояла досить високо — необхідна пересторога, аби Вацлав часом не вдерся на острівець і не виявив Фридерика.

Отже, я показав йому.

Сцена, задумана Фридериком на Вацлавову честь, була така: Кароль — під деревом, вона — одразу ж позад нього, обоє задерли голови, наче задивившись на щось між гіллям, може, на птаха. Потім він підняв руку, й вона також підняла руку.

Їхні долоні високо над головами «мимоволі» переплелися. А переплівшись, одразу ж різко відсмикнулися назад. Якусь хвилю обоє, нахиливши голови, дивилися на власні руки. А тоді раптом попадали в траву — не видно було, хто кого пхнув, і здавалось, що то їхні власні руки кинули їх на землю. 

Упавши, вони якусь мить лежали разом, але зараз же скочили на ноги й стояли, ніби не знаючи, що робити далі. Потім вона поволі пішла вбік, він — услід за нею, і обоє зникли в кущах.

Сцена досить вигадлива, попри позірну простоту. Простота поєднання рук у цій сцені закінчувалася несподіваним потрясінням — падінням на землю; природність змінювалася майже конвульсивним ускладненням, відхиленням від норми настільки раптовим, що якусь мить вони здавалися маріонетками, відданими на поталу стихії. Але це тривало лише мить, бо їхнє вставання, їхній спокійний відхід давали зрозуміти, що все це не є для них чимось незвичним… Неначе подібне траплялося з ними вже не раз. Неначе все це давно їм знайоме.

Туманні випари над поверхнею каналу. Задушливо вологість. Нерухомі жаби. Була п'ята година, сад виглядав стомленим. Спека.

— Навіщо ви мене сюди привели?

Він запитав про це, коли ми верталися до будинку.

Я відповів:

— Вважав це своїм обов'язком.

Він замислився.

— Дякую вам.

А коли ми підійшли вже близько до будинку, додав:

— Я навіть не припускаю, що це може… мати важливе значення… Але, як би там не було, дякую, що ви звернули мою увагу… Я порозмовляю з Генею.

І більше нічого. Він пішов до своєї кімнати. Я залишився сам, розчарований, як завжди, коли вдасться щось здійснити. Адже здійснення завжди якесь мляве, не досить виразне, позбавлене масштабу й чистоти задуму. Втіливши задум, я перетворився на безробітного (бо що робити далі?), спустошений фактом, який сам породив. Вже смеркалося. Знову смеркалося. Я вийшов у поле й пішов межею, похиливши голову. Ішов, аби йти, й земля під моїми ногами була звичайнісінька: тиха й приязна. Повертаючись, я зазирнув під цеглину, але там на мене ніщо не чекало, окрім самої цеглини — темної від вологи, холодної. Я перейшов стежкою подвір’я і зупинився перед будинком, не маючи сили увійти туди — у вир подій, які там відбувалися. Але тієї ж миті спекотність їхніх сплетених рук, їхньої рано пробудженої крові, їхній тиск і переплетеність накрили мене такою гарячею хвилею, що я, розчахнувши двері, увірвався до будинку, аби й далі все здійснювати! Увірвався! Однак там на мене чекав один з несподіваних поворотів, які часом так вражають…

Іполіт, Фридерик і Вацлав покликали мене з кабінету. Підозрюючи, що зібрання пов’язане з тією сценою на острівці, я обережно наблизився до них… але щось мені підказузало: йдеться про зовсім інше. Іполіт сидів за письмовим столом, осовілий, і витріщав на мене очі. Вацлав ходив по кімнаті. Фридерик напівлежав у кріслі. Всі мовчали. Потім Вацлав мовив:

— Треба розповісти панові Вітольду.