Розділ «11»

«Вони експлуатують якусь свою відмінність, щось дуже специфічне, про існування чого я раніше не знав…»

І далі:

«Я тільки хочу запитати: звідки вони це взяли? Повторюю те, про що вже казав: самі вони до цього не додумалися б. До того, що було на острівці. До того, що витворяють зі мною… до всіх цих провокацій… Це занадто хитромудро. Сподіваюся, ви мене розумієте: вони не могли цього вигадати, бо це надто вигадливе. Отже, звідки вони це взяли? З книжок? Хтозна…»

Долиною розпливалися дедалі густіші присмерки, заважали зорові, і якщо крони дерев іще вимальовувалися на тлі неба, то стовбури знизу вже стали невиразними, непроникними для очей. Я заглянув під цеглину. Лист.

«Прошу поговорити з Сем’яном.

Скажіть йому, що вночі ви й Геня виведете його у поле, де чекатиме Кароль з бричкою. Що Геня постукає до нього вночі, щоб провести його. Він повірить. Він знає, що Кароль — його, а Генька — Каролева! Повірить охоче! Це найліпший спосіб примусити його відчинити двері, коли постукають. Це важливо! Прошу цього не забути!

А ще прошу пам'ятати: назад дороги нема. Дорога назад веде тільки до свинства.

Скузяк — що робити з ним? Що? Ламаю голову. Він не може залишитися обік цього, вони повинні утрьох… Але як?

Обережно! Форсувати не треба! Краще делікатно, потихеньку, щоб не роздражнити, не викликати чогось зайвого, бо досі, тьху-тьху, щастя сприяє нам. Тільки б не зіпсувати справу! Майтеся на бачності! Обережно!»

Я пішов до Сем’яна.

Постукав. Пересвідчившись, що це я, він відчинив, але одразу ж упав знову на ліжко. Чи давно вже він так лежав? Був у шкарпетках, а черевики, начищені до блиску, сяяли на підлозі серед купи недопалків. Він курив цигарку за цигаркою. Тримав цигарку в руці — тонкій, видовженій, з перснем на пальці. Не виявляв охоти до розмови. Лежав на спині й дивився на стелю. Я сказав, що прийшов, аби його застерегти: хай не має ілюзій, Іполіт не дасть коней.

Він не відповів.

— Ані завтра, ані позавтра. Більше того, ваші тривоги, що вас не випустять живим, можуть виявитися слушними.

Мовчанка.

— Тому я хочу запропонувати вам… план втечі.

Мовчанка.

— Я хочу вам допомогти.

Він не відповідав.

Лежав, як колода. Я подумав, що він боїться, але це був не страх, а злість. Злобна злість. Він лежав, охоплений злобною злістю, й нічого більше. Він колюче дивився на мене. Це через те (подумав я), що я втаємничений у його слабкість. Я знав про його слабкість, тому вона оберталася на злість.

Я виклав свій план. Сказав, що Геня постукає до нього, й ми виведемо його у поле.