Розділ «11»

Наступного для Сем’ян з’явився на обід.

Я встав пізно й зайшов до їдальні саме в той момент, коли всі сідали за стіл — і тут з’явився Сем’ян: поголений, напомаджений, пахучий, з хусточкою, що виглядала з верхньої кишеньки піджака. Це була поява трупа, адже ми умертвляли його ось уже другий день. Однак труп з кавалерійською грацією поцілував ручку хазяйці і, привітавшись з усіма, став пояснювати, що «небоєготовність, яка оволоділа була ним, уже минає», що йому легше, що йому остогидло киснути там, нагорі, коли тут «зібралася вся родина». Іполіт власноручно підсунув йому стільця, швиденько принесли прибор, і наша увага до нього теж повернулася, ніби нічого не сталося. Він сидів поважно, з почуттям вищості, як першого вечора. Подали суп. Він попросив горілки, зробивши, вочевидь, неабияке зусилля: труп, який розмовляє, труп, який їсть і п’є, — зусилля, викликане могутньою енергією неприязні до всього, силою страху. «Апетит мій іще не теє, але цього супчику скуштую». «Горілочки я б іще ковтнув, якщо ваша ласка…»

Обід цей… якийсь розпливчастий, але з прихованим динамізмом, багатий невловимими крещендо, просякнутий суперечливими мотивами, незбагненний, наче текст, написаний поверх іншого тексту… Вацлав сидів на звичному місці, поруч з Генею, він, мабуть, уже порозмовляв з нею, «завоював своєю повагою», позаяк обоє виявляли одне до одного чимало уваги, щохвилини робили знаки ввічливості; вона пошляхетнішала, і він пошляхетнішав. Обоє — шляхетні. Фридерик був, як завше, багатослівний, товариський, але явно відтручений на задній план Сем’яном, котрий непомітно заволодів усіма… так, навіть більше, аніж першого разу, він викликав у нас послух і внутрішню готовність виконувати його бажання, аж по найдрібніші: вони зроджувалися у нього, як прохання, а до нас доходили, як накази. Я, знаючи, що ця його перелякана нужденність прикидається давньою, вже відмерлою владністю, дивився на це, як на фарс. Спочатку він ще трохи маскувався добродушністю офіцера з пограниччя, трішки — козака, трішки — заводія, але потім крізь усі пори з нього полізла похмурість, а ще — холодна, апатична байдужість, яку я помітив у ньому ще вчора. Він ставав дедалі понурішим і бридкішим. Зі страху він намагався стати тим, давнім Сем’яном, яким уже не був, якого боявся не менше, аніж нас, якому не міг опиратися, — «небезпечним» Сем’яном, фахівцем у галузі того, як наказувати людям, як користуватися людьми, як убивати одних людей руками інших.

«Я б попрохав он ту цитринку…» — це звучало ввічливо, по-провінційному, трохи навіть по-російськи, але слова його неначе мали кігті, неначе десь у глибині ховали неповагу до чужого існування; він сам це відчував, а тому боявся, і від страху зростала його загрозливість. Я розумів, що Фридерик упивається, вочевидь, цим одночасним зростанням загрози й страху в одній особі. Та Сем’янова гра не була б такою навальною, якби з іншого кінця столу Кароль власного грою не підтримав усіма силами його владності.

Кароль сьорбав суп, мастив хліб маслом, але над ним моментально як і першого разу, запанував Сем’ян. Хлопець знову мав господаря. Його руки стали по-солдатському вправними. Уся його недозріла істота одразу й легко піддалася Сем’янові, піддалася й віддалася, і якщо він їв, то щоб краще служити Сем’янові, якщо мастив хліб, то за його дозволом, і голова його зі своїм коротко підстриженим чубом теж цілком підпорядковувалася Сем’янові. Він не проявив цього якоюсь певною дією, а просто став іншим — так змінюється обличчя людини в залежності від освітлення. Можливо, сам Сем'ян не повністю це усвідомлював, але між ним і хлопцем одразу ж установилися якісь стосунки, і Сем’янова похмурість, просякнута владністю (вже тільки вдаваною), почала шукати Кароля, почала збиратися, немов хмара, саме над ним. А в ролі асистента виступив Вацлав — шляхетний Вацлав, що сидів поруч з Генею… Справедливий Вацлав, що домагався любові й доброчесності… Він жадібно спостерігав, як ватажок затьмарюється хлопцем, а хлопець — ватажком.

Він — Вацлав — повинен був відчувати, що все це обертається проти тієї поваги й поважності, які він обстоював, які обстоювали його, адже між ватажком та хлопцем наростало не що інше, як зневага — передусім зневага до смерті. Хіба ж не віддавав хлопець ватажкові свого життя (аж до смерті) саме тому, що той не боявся ані вмирати, ані вбивати, й саме це давало йому змогу панувати над іншими людьми. А вслід за зневагою до життя та смерті йшла решта зневаг, йшов океан знецінень, тож хлоп’яча схильність до зневажання перепліталася з похмурою владною зневагою Сем’яна: вони утверджували один одного, вони не боялися ні смерті, ні мук, бо один був хлопцем, інший — ватажком. Уся справа несподівано загострилася й значно виросла у розмірах, оскільки явища, викликані штучно, найгірше піддаються контролю, а Сем’ян прикидався ватажком уже тільки зі страху, з бажання врятуватися. Цей штучний ватажок, перетворюваний підлітком на ватажка справжнього, у відповідь придушував, гнобив, страхав цього підлітка. І Фридерик тепер (я знав це) мусив упиватися несподіваним підсиленням напруги між трьома особами — Сем’яном, Каролем та Вацлавом, — яка вже почала загрожувати вибухом, тоді як вона, Геня, спокійно схилялася над тарілкою.

Сем'ян їв, аби показати, що він здатний їсти, як усі… він намагався подобатися нам за допомогою свого степового шарму, який був уже отруєний трупним холодом, і який, дійшовши до Кароля, перетворювався на насильство й кров. Фридерик упивався. Але тут сталося ось що: Кароль попросив склянку, Геня подала її, і мить, коли склянка переходила з рук у руки, здалася трохи, зовсім трішечки довшою. Могло здатися, що Геня на якусь частку секунди пізніше відірвала свою руку. Могло бути. Але чи справді було так? Однак ця дрібна недоведена провина немовби прошила Вацлава списом, він ураз посірів, а Фридерик ковзнув по них поглядом — цілком байдужим поглядом.

Подали компот. Сем’ян мовчки сидів. Він ставав тепер дедалі неприємніший, ніби в нього геть вичерпалася ввічливість, ніби він остаточно відмовився від спроб сподобатися й ворота загрози розчинилися перед ним настіж. Він був холодний. Геня почала гратися виделкою, і вийшло так, що Кароль у цей час також торкав свою виделку — власне, невідомо було, чи він бавиться нею, чи просто торкає, це могло бути цілком випадковим, адже виделка лежала у нього під рукою, але Вацлав знову сполотнів, бо чи ж могло це бути випадковим! Ну, звичайно, могло, адже це така дрібниця, майже непомітна! А що, як саме незначущість таких дрібниць і дозволяла їм подібну гру — легку, легесеньку, мікроскопічну, в якій (дівчина) могла віддаватися чомусь подібному з (хлопцем), не порушуючи взаємин з нареченим. Все це було таким невловимим… Може, саме легкість і спокушала їх, збуджувала… а найлегший рух їхніх долонь ставав для Вацлава ударом? Може, їм несила було втриматися від такої забави саме тому, що вона (така незначна) була для Вацлава погромом? Сем’ян доїв компот. Якщо Кароль справді дражнив Вацлава, хай навіть неусвідомлено, то це жодною мірою не порушувало його вірності Сем’янові, адже й розважався він, як вояк, готовий іти на смерть, а тому — трохи легковажний. Та й ця гра мала риси якоїсь невловимої штучності: розвага з виделками була лише продовженням театральних сцен на острівці, цей непомітний флірт між ними також виглядав «театрально». Таким чином, я опинився за цим столом поміж двох містифікацій, більш напружених, аніж будь-що з того, що могла б запропонувати реальна дійсність. Штучний ватажок і штучне кохання.

Усі підвелися. Обід скінчився.

Сем’ян підійшов до Кароля.

— Гей, шмаркачу… — мовив він.

— А що? — відказав ощасливлений Кароль.

Потім офіцер звернув до Іполіта свій неприємно-холодний погляд і запропонував крізь зуби:

— Побалакаємо?

Я хотів бути присутнім під час цієї розмови, але він зупинив мене коротким:

— Ви — ні…

Що це? Наказ? Чи він забув, як ми розмовляли уночі? Але я підкорився й залишився на веранді, натомість Сем'ян з Іполітом рушили до саду. Геня стояла поруч з Вацлавом, узявши його під руку, наче між ними нічого не сталося: вона знову була йому вірною. Але Кароль, стоячи в розчинених дверях, поклав на них руки (рука Кароля на дверях, рука Гені на плечі Вацлава). Тож наречений мовив до панночки:

— Ходімо, прогуляємося?

— Ходімо… — почулася її відповідь, як відлуння.