Розділ «11»

На цьому розмова скінчилася, таких розмов не слід затягувати. Я вийшов на веранду, а звідти в сад, бажаючи трохи подихати повітрям, адже події помчали так швидко, що голова наморочилася. Смеркало. Кольори втрачали скляну плівку блиску, зелені й червоні барви перестали різати очі, наче відпочиваючи в сутінках. Що приховуватиме ніч? Отже… оте розтоптування хробака… але хробаком став не Вацлав, а Сем’ян. У мене не було певності, що наш план триматиметься купи: в мені то спалахував похмурий вогонь, то все опускалося в зневірі, навіть у розпачі, адже все виглядало надто фантастично надто довільно, навіть нереально. Це була якась гра, а власне, з нашого боку це була саме «гра з вогнем».

Опинившись на самоті, поміж паркових дерев, я зовсім заплутався у своїх думках… І тут побачив, що до мене наближається Вацлав.

— Я хотів би вам пояснити! Прошу зрозуміти мене! Я б її нізащо не вдарив, якби не таке свинство, так, просто-таки свинство, кажу вам!

— Що сталося?

— Вона вчинила мені свинство! Нахабне свинство, хоча й витончене… Ні, це не був самообман з мого боку! Саме свинство — витончене, але грубе! Ми розмовляли в їдальні. Зайшов він. Коханець. Я одразу відчув, що вона говорить до мене, але звертається — до нього.

— Звертається до нього?

— До нього, не словами, а… всім! Уся! Неначе розмовляє зі мною, а водночас — зачіпає його й віддається йому. При мені. Розмовляючи зі мною. Ви можете в таке повірити?.. Я бачив, що вона розмовляє зі мною, перебуваючи з ним, та ще й… цілковито… Так, наче мене там і нема… Я вдарив її в обличчя. І що мені тепер робити? Скажіть мені, що мені робити?

— Цього не можна владнати?

— Але ж я її вдарив! Поставив крапки над «і». Вдарив! Тепер уже все визначене й затверджене. Вдарив! Я сам не знаю, як я міг… Знаєте, що? Мені здається, що якби я не згодився з тим, що він буде виконавцем тієї… ліквідації… то я б не вдарив її.

— Чому?

Він швидко глянув на мене:

— Бо я вже не зовсім повноцінний — щодо нього. Я дозволив йому виручити мене. Я втратив моральну правоту, тому й ударив. Ударив, бо мої муки вже нічого не значать. Вони не заслуговують на повагу. Я втратив честь. Тому б’ю, б’ю, б’ю… а його я б не лише вдарив — убив би!

— Та що ви кажете!

— Убив би, ще й без жодних утруднень… Адже це — ніщо! Убити такого? Це те саме, що розтоптати хробака! Дрібниця! Дрібниця! Але з іншого боку — убити такого… Скандал! Сором! Це значно важче, аніж дорослого. Це неможливо! Вбивство може відбуватися лише поміж дорослих людей. А якби я їй різонув по горлянці?.. Ну, припустімо! Не турбуйтеся, це я так, для жарту! Адже це все жартики! Зі мною жартують, чому б і мені не пожартувати? Великий Боже, вирятуй мене з жартів, до яких я потрапив! Боже, Боже мій, єдиний мій рятунку! Що, власне, я хотів сказати? Ага, я мушу забити… але Сем’яна… Я мушу це зробити, ще є час, треба поспішити… поки є час відібрати це вбивство у того шмаркача… бо поки я перекладаю завдання на нього, я — неповноцінний, неповноцінний!

Він замислився.

— Надто пізно. Ви мене забалакали. Як я тепер відберу в нього це завдання? Адже тепер уже буде ясно, що втручаюся сюди не з огляду на свій обов’язок, а лише для того, аби не віддати йому її, аби не втратити своєї моральної переваги над нею! І вся моя моральність — тільки для того, аби нею заволодіти!

Він розвів руками:

— Не знаю навіть, що робити. Боюся, що мені вже нічого не залишилося…

Потім він сказав ще кілька гідних роздумів речей: «Я — голий! Боже мій! Геть роздягли мене! Я, в такому віці, вже не повинен бути голим! Голизна — це для молодих!»

А потім — ще: «Вона зраджує не лише мене. Вона зраджує мужність. Мужність взагалі. Бо зраджує мене не з чоловіком. Чи це означає, що вона — ще не жінка? Але в такому разі, скажу я вам, вона експлуатує те, що вона ще не жінка».