Розділ «9»

Чи я вже згадував раніше, що чотири невеличких острівці, розділені позеленілими від ряски каналами, утворювали продовження ставка? Через канали було перекинуто місточки. У самому кінці саду алея, звиваючись поміж заростів ліщини, жасмину і туї, давала можливість обійти суходолом довкола цього архіпелагу, підтопленого стоячими водами.

Я простував алеєю, коли раптом мені здалося, що один з острівців чимось відрізняється від решти… чим же?… враження було побіжне, але цей сад був уже занадто втягнутий до гри, щоб ним злегковажити. Однак… нічого. Зарості на острівці, густі плюмажі його дерев залишалися непорушні. Спекотний день уже хилився до вечора, в напівпересохлому каналі блищала шкаралуща мулу, у якому де-не-де ясніли зелені очі води. Береги поросли очеретом… Та будь-яку незвичайність належало в наших умовах піддавати терміновій перевірці, тому я перебрався на другий берег. Острівець дихав спекою, трава на ньому вибуяла густа й висока, в ній аж кишіло комах, а вгорі вели своє незалежне існування крони дерев. Я пробрався крізь зарості і… ага, ось воно! НесподіванкаІ

Там стояла лавка. А на лавці сиділа вона, але з нечуваними ногами: одна нога взута й у панчосі, зате друга — оголена аж вище коліна… це не виглядало б так неправдоподібно, коли б у нього — він лежав поруч на траві, — нога не була так само оголена, з закасаною вище коліна холошею. Неподалік — його черевик, у ньому — шкарпетка. Обличчя й очі у неї були повернуті вбік. І він не дивився на неї, рукою затуливши голову, що лежала на траві. Ні, ні, може, усе це й не виглядало б скандально, якби не суперечило так явно їхньому природному ритмові: застиглі, дивно нерухомі, неначе й не вони… і ці ноги, такі неймовірно оголені — тільки по одній з кожної пари… Вони світилися своєю тілесністю серед задушної, гарячої вологи, яку переривав лише жаб’ячий плюскіт! Він — з оголеною ногою, і вона — з оголеною ногою. Може, вони бродили по воді?.. Ні, за цим стояло щось більше, чого не можна було пояснити… він — з оголеною ногою, й вона — з оголеною ногою. Її нога ледь ворухнулася, простягнулась. Обіперлася ступнею об його ступню. І не більше.

Я спостерігав. Мені стала очевидною власна дурість. Ох, ох! Як можна було лишатися настільки наївним — і мені, і Фридерику, — вважати, що між ними «нічого нема»… дати себе обдурити зовнішніми проявами! Тепер переді мною було спростування, воно било, наче обухом по голові! Значить, вони зустрічалися тут, на острівці… Сильний, переможний крик втамування спраги німо рвався з цього місця. а їхнє зіткнення тривало без жодного руху, без звуку, навіть без погляду (бо вони не дивилися одне на одного). Він — з оголеною ногою, і вона — з оголеною ногою.

Ну, добре… Але… Так не могло бути. Проглядалось у цьому щось штучне, щось незбагненне, ба й збоченське… Звідки ця омертвілість, ніби їх зачакловано? Звідки такий холод у їхньому паланні? На якусь частку секунди у мене промайнула думка, що саме так мусить бути, що саме так це має відбуватися між ними, що це — правдивіше, аніж якби… Дурниця? Й одразу ж прийшла інша думка, а саме: що тут криється якесь шахрування, комедія; вони, мабуть, якось дізналися, що я тут проходитиму, і зробили це навмисно — для мене. Адже це було якраз для мене, саме в дусі моїх думок про них, мого сорому! Для мене, для мене, для мене! Під тиском думки, — що це для мене, — я продирався крізь кущі, вже не звертаючи ні на що уваги. І тут картина стала повною: на купі глиці, під сосною, сидів Фридерик! Це було — для нього!

Я зупинився… Він, уздрівши мене, сказав до них:

— Треба буде повторити іще раз.

І тут (хоча я все ще нічого не розумів) від них повіяло холодом юної розбещеності. Зіпсутості. Вони не рухалися — їхня молода свіжість була жахливо холодною.

Фридерик підійшов до мене, увесь — люб’язність:

— А, як ся маєте, любий пане Вітольде! (Це привітання було зовсім непотрібним, адже ми бачилися годину точу). Що ви скажете про цю пантоміму? — він показав округлим рухом у їхній бік. — Непогано грають, чи не так, ха-ха-ха? (Цей сміх був так само непотрібний, зате голосний.) — На безриб’ї і рак риба! Не знаю, чи вам відомо про мої режисерські захоплення? Я також був певний час актором. Вам відома ця деталь моєї біографії?

Він узяв мене під руку й повів по траві, надзвичайно театрально жестикулюючи. Ті двоє дивилися на нас, не мовлячи й слова

— Я маю ідею… сценарію… кіносценарію… правда, деякі сцени трохи ризиковані, потребують опрацювання, експериментів із живим матеріалом…

— На сьогодні досить. Можете одягтися! — не оглядаючись на них, він повів мене через місток, голосно й жваво оповідаючи про різноманітні свої задуми. На його думку, дотеперішні методи написання п’єс та сценаріїв «у відриві від актора» були цілком застарілі. Слід було починати саме з акторів, «співставляючи» їх різними способами, і на цих співставленнях будувати сюжет. Адже мистецький твір повинен «лише видобувати те, що вже потенціально міститься в акторах, як у живих людях, що мають власний діапазон можливостей». Актор «не повинен перевтілюватися у вигаданого сценічного героя, вдавати когось, ким він не є, навпаки, — сценічний образ мусить бути пристосований до нього, пошитий за його міркою, як вбрання».

— Я намагаюся, — продовжував він, усміхаючись, — досягти чогось подібного з цими шмаркачами, за це я їм пообіцяв подаруночок, адже це теж праця! Що поробиш, людина нудиться у цьому забутому селі, треба ж чимось зайнятися — хоча б заради здоров’я, пане Вітольде, заради здоров’я! Ясна річ, я не бажав би цього афішувати, бо, хтозна, може, все це виявиться занадто сміливим для шановного Іполіта та його Іполітихи, не хотілося б їх нервувати!..

Так він розводився — голосно, щоб усі могли чути, — а я, йдучи поруч і дивлячись на землю, із розжареним цвяхом недавнього відкриття у голові, слухав його лише краєм вуха. От спритник! От комбінатор! От лис! Таке диво з ними виробляв, таку розвагу скомбінував! Все падало донизу, у безодню цинізму й збоченства, а полум'я цього морального розкладу пожирало мене, я просто-таки корчився у муках заздрості! Відлуння розпеченої уяви все ще освітлювало мені їхню холодну розбещеність, безневинно-диявольську, особливо це стосувалося її, її, адже неможливо було припустити, щоб ця вірна наречена ходила у зарості на такі «сеанси»… за обіцяний «подаруночок»…

— Без сумніву, цікавий театральний експеримент! — відповів я на це. — Так-так, цікавий експеримент! — І якомога швидше пішов від нього, аби мати можливість подумати. Адже розбещеність стосувалася не тільки їх, і, як виявилося. Фридерик діяв значно ефективніше, аніж я гадав, він навіть зумів так безпосередньо дістатися до них самих! Отже, він робив свою справу без перерви! Ще й за моєю спиною, на власний розсуд! Йому не шкодила патетична риторика, адресована до Вацлава з приводу смерті пані Амелії, він діяв, і питання лише в тому, як далеко встиг зайти? І як далеко іще зайде? Коли йшлося про нього, то проблема цієї межі ставала особливо пекучою, тим більше, що він і мене тяг за собою! Я перелякався.

Надходив вечір — це майже непомітне випаровування світла, поглиблення й насичення темних барв, виповнення усіх дірок і закапелків соусом ночі… Сонце сховалося за деревами. Я згадав, що залишив книжку на ганку, пішов по неї… і виявив у книжці конверт без адреси, а в ньому — папірець, увесь покритий невиразною олівцевою базграниною:

«Я пишу, щоб порозумітися, бо не хочу бути у цьому всьому самотнім — самопасом, самограєм.

Коли ти сам, то не можеш бути впевненим, що не збожеволів, скажімо. Удвох — то інша річ. Удвох — це дає впевненість і об'єктивну гарантію. Удвох нема божевілля!