Розділ «2»

Порнографія

Групки дерев стояли уздовж мальовничих закрутів алей, садок плавно спускався туди, де за липами угадувалося дзеркало ставка, — ах, ця зелень у тінистій і осяяній сонцем росі! Коли ж ми вийшли після сніданку на подвір’я, то дім — білий, двоповерховий, з мансардою, обрамлений ялинами й туями, доріжками й клумбами, — дім, що приголомшив нас, як незатьмарене видиво давнього, вже такого давнього передвоєнного минулого… цей дім у своїй давній незмінності здавався реальнішим від довколишньої реальності… І водночас — усвідомлення, що все це несправжнє, що дім суперечить дійсності, робило його чимось на кшталт театральної декорації… отже, цей дім, парк, небо й поля стали врешті-решт одночасно і театром, і дійсністю. Але ось наближається поміщик — могутній, набряклий, в зеленій куртці на розбухлому тілі, — справді, наближається так, як це бувало в минулому, вітаючись із нами здалеку й питаючи, як нам спалося. Ліниво балакаючи, не кваплячись, ми вийшли через браму в поле й оглянули хвилясті пагорби, що простяглися аж ген до виднокола, а Гіп, розбиваючи чоботом грудки землі, перемовлявся з Фридериком про жнива, про врожай.

Розвернувшись, ми рушили в напрямку дому. На ганку з’явилася пані Марія, крикнула: «добридень»; по траві біг малий опецьок, може, син куховарки? Отак ми рухалися того ранку, що був повторенням давно померлих ранків — втім, не все було так просто… у краєвид закрався якийсь гандж, й мені знову здалося, що, хоч усе довкола ніби таке саме, насправді ж — зовсім інше. Яка страхітлива думка, яка замасковано прикра думка! Поруч ішов Фридерик, настільки реальний в ясному світлі дня, що можна було полічити волосинки, що визирали у нього з вух, а також дефекти блідої міської шкіри, Фридерик, повторюю, зсутулений, хирлявий, із запалими грудьми, в окулярах, з нервовими вустами, руки — в кишенях, загалом — типовий міський інтелігент на грубому тлі села… Але в цьому контрасті село вже не мало переваги: дерева ніби втратили надійність, небо було невиразне, корова не чинила достойного опору, віковічність села була тепер якась стривожена, невпевнена, немовби підтята… тепер Фридерик виглядав чи не реальнішим від трави.

Реальнішим? Ця думка непокоїла, мучила, вона була брудна, дещо істерична, навіть провокаційна, настирлива, підбурлива… я не знав, чи це він, Фридерик, викликав її, чи, може, війна, революція, окупація… чи, може, одне й друге, одне з другим? Втім, поводився він бездоганно, розпитуючи Іполіта про господарство, бо саме такої розмови чекають у подібних випадках, — й тут ми побачили Геню, що йшла до нас по траві. Сонце палило шкіру, очі в нас були сухі, вуста теж пересохли. Геня сказала:

— Мама вже готова. Я наказала запрягати

— До костьолу, на службу, бо нині неділя, — пояснив Іполіт. І повторив тихо, сам до себе: — На службу до костьолу.

Потім оголосив:

— Якщо панове бажають з нами, то дуже просимо, але примусу в нас нема, толерантність, то що? Я їду, бо, поки я тут, їздитиму! Доки буде костьол, то я — до костьолу! З дружиною, з дочкою, в екіпажі, бо я не бажаю ні від кого ховатися, хай дивляться! Хай собі видивляються, як через фотоапарат… Нехай фотографують!

І прошепотів:

— Нехай фотографують!

А Фридерик якнайувічливіше уже засвідчував нашу готовність взяти участь у службі Божій. І ось ми в екіпажі, колеса, вгрузаючи в піщаний шлях, глухо стогнуть, а коли виїжджаємо на пагорб, перед нами поволі розгортається земний обшир, низько покладений на самісіньке дно під височинами неба, обмежений нерухомими хвилями горбів. Там, удалині, залізниця. Мені хотілося сміятись. Екіпаж, коні, цей фурман, гарячий запах шкіри й лаку, курява, сонце, набридлива муха біля обличчя, писк гумових коліс, що котили по піску, — адже все це знане одвіку, адже нічого, абсолютно нічого не змінилося! Та коли ми опинилися на пагорбі й нас обвіяло подихом простору, на межі якого маячіли Свєнтокшиські гори, двозначність нашої їзди просто-таки приголомшила мене — ми були неначе з олеографії, неначе з мертвої фотокартки у старому фамільному альбомі, — а тут, на пагорбі, наш давно померлий екіпаж було видно звідусіль, внаслідок чого довколишня місцевість стала злостиво-насмішкуватою, жорстоко пихатою. А двозначність нашої їзди передалася й блакитній довколишній топографії, яка почала майже непомітно рухатися під впливом і тиском саме нашої їзди. Фридерик на задньому сидінні, поруч з пані Марією, роззирався довкола й дивувався місцевому колоритові, їдучи до костьолу так, неначе й справді їхав до костьолу. Мабуть, ніколи ще не був він таким ввічливим і товариським! Ми з’їхали у грохоліцький яр — туди, де починається село, де завжди багнюка…

Я пригадую (й це має певне значення для подій, про які йтиме мова): найсильнішим у мене було відчуття того, що ми їдемо натщесерце, а ще — знову, як попередньої ночі, мені хотілося нахилитися вперед і зазирнути в обличчя фурманові, та це було б незручно… отже, я залишався позаду дещо загадкової спини, і вся наша їзда, таким чином, відбувалася за його плечима. Ми в'їхали в село Грохоліци: праворуч — річка, ліворуч — досить рідкі халупи, паркани, курка та гуска, бочка та баюра, пес, селянин або по-празниковому вбрана баба, стежка до костьолу… спокій та сонливість нашого села…

Але це виглядало так, неначе наша смерть, нахилена над дзеркалом води, роздивлялася своє власне обличчя: давноминулість нашої їзди віддзеркалювалася в цьому одвічному селі й відлунювала у цьому забутті, яке було лиш маскою, слугувало для приховування чогось зовсім іншого… Чого? Будь-який сенс війни, революції, насильства, вседозволеності, злиднів, розпачу, надії, боротьби, люті, крику, вбивства, неволі, ганьби, вмирання, прокляття або благословення… будь-який, повторюю, сенс здавався занадто слабким, щоб пробитися крізь кришталеву товщу цієї ідилії, лишаючи незмінним цей краєвидик, давно віджилий, перетворений на порожній фасад… Фридерик вів якнайгречнішу балачку з пані Марією — а може, він підтримував розмову лише для того, аби не сказати чогось іншого? Так ми під’їхали під мур, що оточував костьол, почали висідати… але я й далі не знав, чим що є, яким щось є… чи сходи, що ведуть на майдан біля костьолу, є звичайними сходами, чи, може, вони?.. Фридерик подав руку пані Марії і, знявши капелюха, повів її до костьольної брами, а люди дивилися на них. Втім, можливо, й супроводив він її лише для того, аби не зробити чогось іншого? За ним вкотився Іполіт, він пер своїм тілиськом уперед — незламний, послідовний, ніби розумів, що завтра його можуть зарізати, як свиню — пер, немов стихія, наперекір злобі, понурий і покірний. Поміщик! А може, й поміщиком він був лише дія того, аби не бути кимось іншим?

Та коли нас проковтнула напівтемрява, простромлена палаючими свічками, виповнена задухою стогоноподібного співу, дзвінкого шепоту людської маси — прісної, скуленої… одразу ж зникла притаєна багатозначність, неначе рука, сильніша від наших, повернула всьому верховний лад служби Божої, Іполіт, який щойно виглядав поміщиком, що намагається приховати злобу й бажання вціліти, тепер, заспокоєний І шляхетний, сів на лаву, легким уклоном вітаючи родину управителя маєтку з Іканя, що сиділа навпроти. Це була остання хвилина перед початком служби: люди без ксьондза, люди, полишені на себе, зі своїм співом — ревним, старанним, писклявим і нездарним, але цей спів міцно тримав їх, робив нешкідливими, як собака на цепу. Ах, яке заспокоєння, яке полегшення дарувалося в цій кам’яній віковічності: селянин знову ставав селянином, пан — паном, служба — службою, камінь — каменем, все ставало самим собою!

Але Фридерик, що сидів на лаві поруч з Іполітом, раптом опустився на коліна… це трохи порушило мій спокій, бо було вже трішки занадто… й мені важко було відігнати думку, що на коліна він опустився, аби не зробити чогось, що не було б опусканням на коліна. Та задзвонив дзвіночок, вийшов ксьондз із чашею, поставив її на олтарі й поклонився. Дзвіночок. І раптом моє єство пронизав якийсь вирішальний акцент — пронизав з такою силою, що я — змучений, напівпритомний — теж став на коліна й мало не почав шалено молитися. Але Фридерик! Я відчував, підозрював, що Фридерик, який і досі стояв на колінах, також «молиться» — я навіть був певний, що він не вдає, а справді «молиться» — в тому розумінні, що не тільки інших хоче ошукати, а й самого себе. Він «молився» задля інших і задля самого себе, та його молитва була лише ширмою, яка закривала безмір його немолитви… себто це була дія виняткова, «ексцентрична», вона виносила його з костьолу назовні, в безмежні простори цілковитої невіри, в простори заперечливі за самою суттю своєю. Що діялося? Що починало діятися? Нічого подібного я раніше не переживав. Я не повірив би, що подібне взагалі може статися. Але що, власне, сталося? Нічого, власне, лиш те, що чиясь рука відібрала в цієї служби увесь зміст, усю суть: ксьондз рухався, вклонявся, переходив з одного боку вівтаря на інший, причетники дзвонили в дзвіночок, здіймався дим з кадила, але суть відлетіла, неначе повітря з кульки, служба неначе обвисла від цілковитої імпотенції… обвисла… нездатна вже до запліднення! Це позбавлення суті виглядало вбивством, вчиненим між іншим, за кулісами, поза нами, поза самою службою, за допомогою безмовного, але смертельного коментаря з вуст особи, яка дивиться на все збоку. А служба не могла від цього захиститися, позаяк воно відбулося цілком між іншим, адже ніхто в костьолі не противився службі, навіть Фридерик брав у ній участь якнайщиріше, в якщо й убивав її при цьому, то, так би мовити, з опущеним забралом. А цей побічний коментар, ця вбивча глоса була наслідком підступності, справою гострої, холодної, все проникної, невблаганної свідомості… і я зрозумів, що приводити цього чоловіка до костьолу було цілковитим божевіллям. Бога ради, його належало тримати якнайдалі! Костьол був найстрашнішим з місць, де він міг з’явитися!

Але все вже сталося. Процес, що відбувався, мав на меті осягнення дійсності in crudo[1]… передусім він руйнував ідею спасіння, бо ніщо вже не могло врятувати цих хамських пик — кислих, позбавлених будь-якого ушляхетнення святістю, не освячених… сире м'ясо, та й годі. Це вже не був «народ», не було «селянство», не були навіть «люди», це були створіння, такі... такі, які вони є... І бруд їхній був уже позбавлений милості. Але дикій анархії цього сірого багатоголів'я відповідала не менш нахабна безсоромність наших облич, які теж перестали бути «панськими», чи там «культурними», чи «витонченими», а перетворилися на щось кричущо ототожнене з самим собою, на карикатури, у яких одібрано прообраз, карикатури не на «щось», а самі по собі, ще й оголені, як задниці! І цей двобічний вибух потворності, панської та хамської, з’єднувався у жесті ксьондза, який благословляв — що? Що? Нічого. Але й це ще не все...

Костьол перестав бути костьолом. До нього вдерся простір — простір космічний, чорний, усе відбувалося навіть не на землі: Земля перетворилася на якусь планету, підвішену у Всесвіті, скрізь був присутній космос, усе відбувалося десь на його обширах. Ба, навіть полум'я свічок, навіть денне світло, що продиралося крізь вітражі, стало чорним, як ніч. Отже, ми не перебували вже в костьолі, ані на селі, ані на землі, а десь — і то згідно з дійсністю, з правдою, — у космосі, зависли там разом зі своїми свічками, зі своїм блиском, і там, у безмірах, витворяли ці дивні речі з самими собою, поміж себе, подібно до мавпи, яка кривлялася б у невагомості. Це було так, наче ми, десь у галактиці, дражнимо самі себе, це була людська провокація у темних просторах, дивні рухи в безодні, кривляння в астрономічному безмежжі. А супроводжувалося це занурення у простір страшенним зростанням конкретності: ми були в космосі, але були чимось вражаюче певним, чимось визначеним у всіх подробицях. Продзвонили дзвіночки, Фридерик знову опустився на коліна.

Цього разу він своїм опусканням неначе добивав, — так дорізують курку, — і служба наближалася до кінця, вже смертельно поранена, белькотіла, мов божевільна. «Ite, missa est»…[2] І тут — о, тріумф! Яка перемога над цією месою! Яка слава! Цей кінець став для мене немовби жаданою межею, нарешті я сам, нікого й нічого довкола, сам у цілковитій пітьмі… отже, я досяг власної остаточності, опанував пітьму! Гірка межа, гіркий смак досягнення й гірка мета! Але яка то була гордість, як захоплювало подих, що свідчило про невблаганну зрілість духу, вже самостійного! І водночас — який жах, позбавлений будь-якої опори; я відчував себе в собі, мов у лапах якоїсь потвори, здатний витворяти сам із собою все-все, все що завгодно! Спустошена гординя. Холод остаточності. Суворість і порожнеча. Ну, то що ж? Служба закінчилася, я сонно розглядався довкола, стомлений, ох, треба виходити, їхати додому, до Повурної, тим самим піщаним шляхом… але тут мій погляд… мої очі… очі збентежені й обважнілі… Так, щось притягувало… очі… й очі. Поневолюючи, спокушуючи — так! Що? Що притягувало, що манило? Щось чудесне, немов уві сні, якісь завуальовані місця, яких ми жадаємо, не вміючи розгадати, довкола яких кружляємо, немов з німим криком, у всепожираючій тузі — болісній, щасливій, захопленій.

Отак і я кружляв довкола, ще непевний, збентежений… але вже піддаючись солодкому поневоленню, яке мене проймало — заворожувало — захоплювало — причаровувало — вабило — завойовувало… І контраст між космічним холодом тієї ночі та цим потужним джерелом насолоди був такий незмірний, що я, плутаючись у думках, подумав: Бог і чудо! Бог і чудо!

Однак, що це було?

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Порнографія» автора Вітольд Гомбрович на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „2“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи