Розділ «11»

Виглядало так, ніби його блідість пояснюється іншою причиною, і перш ніж він заговорив знову, я вже розумів: він не перелякався, а тільки вправно керує ходом подій, тільки маневрує, не гублячи з очей Гені та Кароля, прямуючи в їхньому напрямку! Отже, в чому річ? Він перелякався? Чи знову ловить їх?

— Ви — також ні? — звернувся він до Вацлава навпростець.

— Я?

— Як ви це зробите… ножем? Адже треба ножем, а не з револьвера, щоб не було шуму. Як ви це зробите ножем, якщо вашу матір нещодавно також ножем?.. Ви? Ви… з вашою матір’ю, ви, католик? Я питаю, як ви зможете це зробити?

Він неначе плутався в словах, але слова його були добре продумані, ще й підсилені його обличчям, яке наче кричало «Ні», дивлячись в обличчя Вацлава. Без сумніву, він «знав, що каже». Знав, що таке «забити», знаходився на грані витримки, не в змозі впоратися з тим усім… Ні, це була не гра, не тактика, він був цілком щирий!

— Отже, ви дезертируєте? — холодно обізвався Іполіт.

У відповідь Фридерик безпорадно й дурнувато усміхнувся.

Вацлав ковтнув слину, наче його змусили з’їсти щось неїстівне. Гадаю, що досі його стосунок до подій був обумовлений війною, і це вбивство було для нього одним з багатьох — гидке, але все-таки звичайне, навіть необхідне, якого не можна уникнути. Але ось його видобуто з маси й поставлено осібно, як щось незмірне. Вбивство само по собі? Він також зблід. А до того ж іще мати! І ніж! Ніж такий самий, як той, що ним його матір… Отже, ножем, видобутим з тіла матері, він зробив би такий самий рух і так само встромив би його в тіло Сем'яна… А може, під його наморщеним чолом перемішалися мати та Геня, і саме Геня, а не мати, стала вирішальним фактором? Він мусив бачити себе в ролі Скузяка, який встромляє ножа… але як же тоді вистояти проти Гені й Кароля, як опиратися їхньому поєднанню: Гені — в обіймах (хлопця). Гені, перетвореної в його руках також на підлітка. Гені, безсоромно зануреної у це хлоп’яцтво? Забити Сем'яна, як це зробив Скузяк, але ким тоді стане він сам? Скузяком? Що він зможе протиставити цій малолітній силі? Якби Фридерик не зробив цього Вбивства відокремленим і велетенським… але дарма, тепер воно було вже ВБИВСТВОМ, і удар ножа потрапив би у його власну гідність, честь, цноту, у все те, з допомогою чого він боровся за матір проти Скузяка, за Геню — проти Кароля.

Мабуть, тому він сказав, повернувшись до Іполіта, сказав тупо, наче підтверджуючи щось давно відоме:

— Я цього не зможу…

Фридерик запитав мене майже тріумфальним тоном, який сам по собі диктував відповідь:

— А ви? Ви заб’єте?

Ага! Он як! Отже, це тільки тактика! Він лише переслідував певну мету, удаючи страх, примушуючи нас відмовлятися! Незбагненна річ: його страх — блідий, спітнілий, тремтячий, такий безперечний, — був насправді лише конем, на якому Фридерик мчав… туди, до юних колін та рук! Він використовував власну переляканість з еротичною метою! Трактував себе, як власного коня! Але його порив захопив і мене: я відчув, що мушу мчати разом з ним. Крім того, я не бажав убивати, ясна річ! Я радів, що з'явилася можливість викрутитися: адже наша дисципліна й одностайність порушилася. Тож я відповів:

— Ні.

— Дурниці! — грубо кинув Іполіт. — Досить задурювати нам голови! І, коли вже так, то я сам це зроблю. Без вашої допомоги.

— Ви? — промовив Фридерик. — Ви?

— Я.

— Ні.

— Чому?

— Ні-і-і!