Розділ «11»

— Боїшся?

— Ні.

Він стояв поруч з дишлом, на якому висіла упряж. Його вірність Сем'янові ніяк не проявилася. Щойно почув про вбивство, одразу став мовчазним, навіть трохи засоромленим. Замкнувся в собі, ніби затвердів. Схоже було, що вже не стане протестувати. Я подумав, що для нього не існувало різниці, чи забивати Сем’яна, чи забивати за наказом Сем’яна — з тим чоловіком його поєднувала смерть, усе одно, чия. Поруч із Сем’яном він ставав сліпим виконавцем, ставав солдатом, але так само виконавцем і солдатом він був, діючи проти Сем’яна, за нашим наказом. Було видно, що його сліпий послух вождеві швидко переродився в мовчазну готовність убивати. Наш наказ його не здивував.

Тільки й того, що цей (хлопець) кинув на нас швидкий погляд. Якийсь секрет був у цьому погляді (він неначе запитував: чи вам потрібен Сем’ян, чи… я сам?). Але не сказав нічого. Стояв і тактовно мовчав.

Приголомшені такою неймовірною легкістю (вона наче переносила нас у якийсь інший вимір), ми пішли з Каролем до Іполіта, який провів додатковий інструктаж, що треба рушати вночі, з ножем, і що треба обійтися без шуму. Іполіт уже цілком повернув собі душевну рівновагу і наказував, як офіцер — був на своєму місці.

— А якщо він не відчинить дверей? Адже він замикається на ключ.

— Знайдемо спосіб, щоб відчинив.

Кароль пішов.

І те, що він пішов, збурило в мені шалені почуття. Куди він пішов? До себе? Що це означало — до себе? Чим була ця його сфера, цей світ, де вмирають так само легко, як і вбивають? Ми зустріли в ньому готовність і покору, з чого випливало, що він був на це здатний! Як гладко все пішло! І як розкішно він пішов від нас — тихо, слухняно… Я не мав сумніву, що це до неї, до Гені він пішов з руками, до яких ми вклали ножа. Геня! Без сумніву, тепер він — хлопець з ножем, хлопець, що вбиває, — був близький до того, щоб здобути її, оволодіти нею… І коли б не Іполіт, який затримав нас для дальшої розмови, ми б побігли, аби прослідити за ним. Але з Іполітового кабінету ми вийшли лише за деякий час і, прямуючи до саду — за ним, за нею, — були вже в передпокої, коли з їдальні долинув приглушений, раптово обірваний голос Вацлава — там щось сталося! Ми звернули до їдальні.

Сцена була подібна до тієї, на острівці. Вацлав стояв за два кроки від Гені — невідомо, що між ними відбулося, але щось таки мусило відбутися. Кароль стояв трохи позаду, біля буфета. Побачивши нас, Вацлав промовив:

— Я дав їй ляпаса.

І вийшов.

Тоді вона сказала:

— Б’ється!

— Б’ється! — повторив Кароль.

Вони сміялися! Кепкували! Злі, але веселі. Зрештою, не дуже, не занадто, тільки трішки кепкували. Але яка елегантність була в тих кпинах! Їм навіть подобалося, що «б’ється», вони наче знаходили в цьому розрядку.

— Яка муха його вкусила? — запитав Фридерик. — В чому справа?

— Та в чому ж! — відповіла Геня. Вона потішно блимнула очима, наче кокетуючи, й одразу нам стало ясно, що це стосується Кароля. Дивовижним, зворушливим було те, що вона навіть не показала на нього очима — знала, що в цьому нема потреби. Досить було краплі кокетства, вона знала, що може подобатися нам тільки «з Каролем». Як легко ми знаходили спільну мову! Ясно було, що обоє вони впевнені в нашій до них прихильності, пересвідчені, що вони нас приваблюють. Це було видно з їхньої грайливості.

Неважко було здогадатися, чому Вацлав не витримав — вони знову, вочевидь, роздратували його якимось майже невловимим поглядом чи рухом… О, ці їхні дітвацькі провокації!

Фридерик несподівано запитав її.