Розділ «8»

Фридерик підвівся з колін і ступив на середину кімнати.

— Віддайте їй честь! — закричав він. — Віддайте шану!

Він вийняв з вази троянду, кинув квітку перед канапою, потім простягнув руку Вацлавові:

— Ця душа гідна янгольських хоралів! Нам залишається тільки схилити свої голови!

Ці слова звучали б театрально на вустах будь-кого з нас, не кажучи вже про жести, а він немовби пронизав ними усіх владно, мов король, якому дозволено пафос і який встановлює для себе інший рівень природності, вищий від пересічного. Король-володар, церемоніймейстер! Вацлав, підкорений суверенністю цього пафосу, підвівся з колін і гаряче потиснув Фридерикові руку. Здавалося, втручання Фридерика має на меті затушкувати всі недоречності, які трохи затьмарили останні хвилини пані Амелії, повернути їм належний блиск. Фридерик ступив кілька кроків праворуч, потім ліворуч, — це виглядало якоюсь метушнею серед нас, — нарешті наблизився до (хлопця), що лежав у кутку.

— На коліна! — наказав він. — На коліна!

Наказ цей був, з одного боку, природним продовженням попереднього наказу, але з іншого боку, звучав недоречно, адже стосувався пораненого, який не міг рухатися. Незручність зросла, коли Вацлав, Іполіт і Кароль, настрахані його владним голосом, кинулися в куток, щоб поставити (хлопця), як наказано. Так, це вже було занадто! І коли руки Кароля ухопили (хлопця) під пахви, Фридерик неначе зашпортнувся, притих і згас.

Я був приголомшений, спустошений… стільки переживань… але ж я знав його, я знав: він знову розпочне якусь гру з нами, із самим собою… У цій напрузі, створеній присутністю небіжчиці, розгорталося якесь нове дійство, виплекане його уявою. Так, все це мало певну мету, хоча, можливо, власні наміри ще були неясні навіть йому самому, можливо, він знав тільки вступ до дійства. Та я був би дуже здивований, якби йшлося справді про почесті для Амелії. Ні, йшлося про те, аби ввести поміж нас того, хто лежав у кутку, в усій своїй драматичності й скомпрометованості, йшлося про те, щоб «видобути» його, звернути на нього увагу, «зв’язати» з Генею й Каролем. Але який зв'язок міг виникнути поміж ними? Очевидно, цей золотоволосий дикун пасував до нашої пари хоча б через те, що теж був шістнадцятирічним, жодного іншого зв’язку я не бачив і гадав, що його не бачить також Фридерик. Він діяв наосліп, керуючись таким самим, як і в мене, неясним відчуттям, що той, у кутку, посилює їх, демонізує… Тому й намагався Фридерик прокласти дорогу від (хлопця) в кутку до них.

Тільки наступного дня (сповненого приготувань до похорону) я довідався докладніше, як відбувалися фатальні події. Вони виявилися неймовірно заплутаними, чудернацькими, несамовитими. Реконструкція фактів була нелегкою, залишалося чимало темних плям, тим більше, що єдині свідки, — саме той Юзек, Юзек Скузяк, а також стара служниця Валерія, — плуталися у хаосі своїх нерозумних, неосвічених голів. Все свідчило про те, що пані Амелія, вийшовши до буфетної, почула шурхіт на сходах до кухні й наткнулася там на Юзека, який прокрався до будинку, аби щось поцупити. Почувши її кроки, він заскочив до перших-ліпших дверей, що вели до кімнатки служниці, і розбудив її. Валерія запалила сірника. Дальший перебіг подій був відомий головним чином з її белькотання. «Як я запалила сірника, та як побачила, що хтось стоїть, то геть уся стерпла, з місця зійти не могла, а сірник у пальцях увесь згорів, і пальці осьде попекло. А пані господиня навпроти нього стоїть, у дверях, і теж ані руш. А в мене сірник погас. Нічого не видно, бо вікно затулене, лежу, дивлюся, нічого не бачу, темно, хоча б підлога зарипіла, а то нічогісінько, наче їх нема, я вже Богу молюся, але нічого, тихо, тоді я на підлогу глип, бо там сірник догоряв, та нічого він не освітлював, так і догорів… І знов нічого, хоч би хто дихав, чи що… Раптом… (тут її мова загальмувалася, ніби натрапивши на колоду, кинуту впоперек шляху)… раптом так якось… як кинеться пані господиня! На нього!.. Так, наче йому під ноги… Та й попадали!.. Я й не знаю, хай Бог боронить, як це, але хоч би котресь озвалося, ні, нічого, тільки вовтузяться на підлозі, я хотіла покликати на поміч, але де там, сили нема, аж тут чую: ніж у тіло входить раз, другий, потім знову чую — ніж у тіло, а потім обоє втекли крізь двері, от і все! Тут я геть зомліла! Зомліла!»

— Це неможливо! — гнівно прокоментував Вацлав її оповідь. — Так не могло бути! Я не вірю, що мати… могла так поводитися! Та баба щось наплутала, щось накрутила від своєї дурості, ох, краще вже куряче кудкудакання, справді, краще! — крикнув він. — Краще вже куряче кудкудакання!

Він тер рукою чоло.

Однак зізнання Скузяка сходилися з тим, що говорила Валерія: господиня кинулася на нього першою і «повалила» його, бо кинулася «під ноги». З ножем. Він показував не лише поранений бік і стегно, але й виразні сліди укусів на шиї й руках.

— Кусалася! — говорив він. — Ножа я у неї видер, так вона на нього настромилася, і тоді я втік; по мені стали стріляти, а у мене нога віднялася, і я сів на землю. Тут і зловили мене…

Ну, в те, що Амелія «настромилася» на ніж, ніхто не повірив.

— Бреше! — сказав Фридерик. — А щодо укусів, то, Боже мій, в боротьбі за життя, в судомному змаганні з озброєним мерзотником (бо то у нього був ніж, а не в неї)… ну, й нерви! Тож не варто дивуватися. Інстинкт, знаєте, інстинкт самозбереження…

Так він говорив. А проте все це виглядало дуже дивно… І шокуюче… Пані Амелія, що кусає цього… А щодо ножа, то й тут справа залишалася неясною, позаяк з’ясувалося, що ніж належав Валерії — довгий, гострий кухонний ніж, яким вона зазвичай нарізала хліб. Так от, цей ніж лежав на столику біля ліжка — саме там, де стояла Амелія. З цього мало випливати, що вона, намацавши у темряві ножа, кинулася з ним на…

Вбивця Амелії був босий, з брудними ногами, й вирізнялися в ньому два дещо простацькі кольори: золото кучерів спадало на чорні очі, понурі, немов лісові калюжі. Ці кольори контрастували з вишукано-ясним блиском зубів, білизна яких нагадувала мені про…

Отже, що? Отже як? Отже можна зробити висновок, що пані Амелія, опинившись у темній кімнатці з цим (хлопцем) у лещатах напруженого чекання, не витримала і… і… намацала ножа. А намацавши, стала дикою. Кинулася, щоб убити, а коли попадали обоє, то почала кусати де попало, як навіжена. Вона? З її святобливістю? В її віці? Вона, така зразкова, з усією своєю моральністю? Імовірніше все це було фантазією, народженою в темних головах кухарки й парубка, дикою легендою, що відповідала їхньому баченню світу і сформувалася через переінакшення того, що відбувалося в темряві й було майже недоступним раціональному відтворенню! Чи темрява кімнати посилилася їхньою похмурою уявою? І Вацлав, тонучи в страшній пітьмі, що збивала з ніг, не знав, що діяти. Все це вбивало матір в його очах більше, аніж той ніж, це отруювало її, спотворювало, він не знав, як забути про шаленство, що розписалося на шістнадцятирічному тілі материних і зубами, ножем для нарізання хліба. Така смерть наче рвала на клапті усе її життя. Фридерик, як міг, старався морально підтримати його.

— Не можна покладатися на їхні свідчення, — казав він. — Передусім, вони нічого не бачили, бо було темно. По-друге, це зовсім несхоже на вашу матір, це неможливо уявити, тож можна сказати лише одне з цілковитою певністю: так, як вони розповідають, не могло бути, воно було якось інакше в тій темряві, однаково недоступній і нам, і їм… Це безперечно, це не викликає сумніву… хоча, звичайно, якщо темно, то… (— То що? То що? — питав Вацлав, помітивши його вагання.) То… ну, темрява, знаєте… темрява — це така річ, яка може вибити із… Треба пам'ятати: людина живе у світі. А в темряві світ зникає. Знаєте, навколо — нічого нема, тільки ти, сам на сам із собою. Звичайно ж, ви це знаєте. Ми всі знаємо, що всякий раз, коли ми вимикаємо лампу, робиться темно, але це не виключає тих випадків, коли темрява може, навпаки, осліпити, розумієте? Але пані Амелія навіть у такій темряві мусила залишатися пані Амелією, чи не так, Хоча в даному випадку темрява містила в собі щось… (— Що? — запитав Вацлав. — Кажіть!)… Та ні, нічого, ідіотизм, дурниця… (Що саме?) Нічого, тільки… той хлопець — молодий, із села, може, навіть неписьменний… (— Що з того, що неписьменний?)… Та ні, нічого, я тільки хочу сказати, що в даному випадку темрява містила в собі юність, містила босого хлопця… а з молодим простіше вчинити щось подібне, аніж… себто, якби це був хтось серйозніший, тоді б… (— Що б тоді?)… Я хочу сказати, що з молодим це легше, так, легше, та ще й у темряві, легше вчинити щось таке молодому, аніж старшому і…