Розділ «1»

Я розповім вам про мою пригоду, можливо, одну з найфатальніших.

Тоді, — а йдеться про 1943 рік, — я перебував у колишній Польщі й у колишній Варшаві, на самісінькому дні доконаного факту. Поріділе коло моїх друзів та приятелів з колишніх кав’ярень — «Зодіаку», «Зем'янської», «Іпсу» — збиралося щовівторка в одній квартирі на вулиці Кручій. Там, за чаркою, ми намагалися й надалі залишатися артистами, письменниками, мислителями, продовжуючи свої старі розмови й суперечки про мистецтво. Гай-гай, я й тепер наче бачу людей, що сидять чи лежать у густому цигарковому диму: один трохи подібний до скелета, інший — увесь неначе поламаний, і всі кричать, галасують. Один кричить: «Бог!», інший: «Мистецтво!», третій: «Народ!», четвертий: «Пролетаріат!» Ми дискутували запекло, й так воно тяглося, тяглося: Бог, Мистецтво, Народ, Пролетаріат, — але одного разу з'явився гість — середнього віку, чорнявий, худий, з орлиним носом, — і представився окремо кожному з присутніх, дотримуючись усіх формальностей. Потому він уже майже не розкривав рота.

Він дуже чемно подякував за поданий йому келишок горілки і з не меншою старанністю додав: «Я би попрохав іще сірника…» — після чого став чекати… а коли йому врешті подали сірника, почав запалювати цигарку. Дискусія тим часом продовжувалася: Бог, Пролетаріат, Народ, Мистецтво, — а сморід стояв уже такий — не продихнеш. Хтось запитав: «Яким вітром занесло вас сюди, пане Фридерику?» — й одразу ж отримав вичерпну відповідь: «Від пані Еви я дізнався, що тут буває Пєнтак, тож зайшов, бо маю для нього три заячі шкурки й підошву». — А щоб не бути голослівним, показав шкурки, загорнуті в папір.

Йому подали чай, він випив його, але на блюдці лишився шматочок цукру, тож він простяг руку, аби взяти цукор, та, мабуть, визнав цей порух за недостатньо обгрунтований, тож руку відсмикнув; це видалося йому вочевидь ще недоречнішим, тому він знову простяг руку і з’їв цукор, з’їв, мабуть, уже не задля приємності, а тільки задля того, аби не поводитися недоречно… щодо цукру чи щодо нас? Щоб якось вийти з незручного становища, він кашлянув, а щоб обгрунтувати свій кашель, вийняв носовичка, але витерти носа не наважився, тільки здвигнув ногою. Цей рух ноги, здавалося, приніс йому нові ускладнення, тож він узагалі затих і знерухомів. Ця незвичайна поведінка (він, власне, нічого не робив, тільки «поводився», безупинно «поводився») вже тоді, під час першої зустрічі, зродила в мені зацікавлення. Протягом кількох наступних місяців я близько познайомився з тим чоловіком. Як згодом з’ясувалося, він був досить добре вихований, а також непогано обізнаний у царині мистецтва (свого часу займався театром). Справа в тім… справа в тім… але досить буде сказати, що ми зайнялися удвох невеличким гендлем, який давав нам засоби для існування. Втім, це тривало недовго, бо одного дня я отримав листа від так званого Гіпа, себто Іполіта С., поміщика з-під Сандомира, з пропозицією відвідати його. Іполіт зауважував при цьому, що хотів би обговорити з нами деякі свої варшавські справи, у яких могла б придатися й наша допомога. «Тут у нас спокійно, нічого такого, але тиняються банди, часом нападають — нема, знаєте, порядку… Тож приїздіть удвох, так буде спокійніше».

Їхати? Удвох? Якісь сумніви, досить невиразні, виникли у мене з приводу цієї подорожі удвох… Взяти його з собою, аби там, у селі, він продовжував свою гру… А його тіло — це тіло таке… специфічне? Взяти його з собою, незважаючи на цю його мовчазно-промовисту непристойність? Обтяжувати себе кимось, настільки скомпрометованим, а внаслідок цього й компрометуючим? Наражатися на цей «діалог», що так уперто вестиметься з… власне, з ким? А його «знання», ці знання про…? А його хитрощі? А його підступність? О так, все це мені не дуже імпонувало, але з іншого боку, у своїй нескінченній грі він був таким особливим, таким відстороненим від нашої спільної драми, таким далеким від дискусій про «Народ, Бога, Пролетаріат, Мистецтво»… й саме це давало мені змогу відпочити, розслабитися… А водночас — яким бездоганним, спокійним і обережним він був! Отже, їдьмо, удвох буде значно приємніше! Зрештою ми пропхались до вагона, вдерлися до його натоптаних людьми нутрощів… І невдовзі потяг рушив, скрегочучи.

Була третя година пополудні. Стояла імла. Спина якоїсь баби ламала Фридерика надвоє, дитяча нога тицялася йому в підборіддя; так він і їхав, але їхав, як завжди, бездоганний, добре вихований. Він мовчав. Мовчав і я, вагон шарпало й кидало, все довкола ніби склеїлося в суцільну масу, та крізь окрайчик вікна я міг бачити синюваті сонні поля, якими ми проїжджали під розхитаний гуркіт… Це була та сама одвічна пласка широчінь, охоплена обрієм, покраяна на нивки земля, тікаючі дерева, хатка, якісь господарчі будівлі позад неї… Те ж саме, що й завжди, що можна описати, не дивлячись до вікна… Але — не те саме! І тільки тому, що, власне, все те саме! Невідоме, незрозуміле, навіть незбагненне, невловиме! Дитина заворушилася, баба чхнула…

І цей кислий запах… Ця віддавна знайома, одвічна жалюгідність їзди залізницею, ця монотонна лінія дротів або канав, несподівана поява у вікні дерева, стовпа, будки, швидке зникнення усього цього позаду, прослизання повз вікно… а натомість там, удалині, який-небудь комин або горбок з'являлися й стовбичили довго, настирливо, немов якась велика, всепоглинаюча турбота… — поки не зникали повільно за поворотом. Фридерик був просто переді мною, відокремлений лише двома головами, його голова — ось тут, поруч, я міг до неї доторкнутися. Він мовчки їхав, і присутність чужих тіл — нахабних, настирливих — лише поглиблювали відчуття, що ми з ним сам на сам, наодинці, безмовні, а я волів би, далебі, не їхати з ним удвох і щоб ця поїздка взагалі не здійснилася! Адже, втілений у живу плоть, він став просто ще одним тілом серед інших тіл, не більше… але все ж був… і був якийсь відокремлений і невблаганний… Цього вже не можна було ані виправити, ані позбутися, якось владнати, затушкувати — він зоставався у цій тисняві, він був… А його їзду, його рух у просторі не можна було порівняти з рухом решти — це був значно вагоміший, може, навіть грізний рух…

Час від часу він посміхався до мене, щось казав, але, мабуть, лише для того, аби уможливити мені перебування на самоті, зробити свою присутність менш обтяжливою для мене. Я зрозумів — видобути його з міста, кинути у позаваршавські простори було досить ризикованою акцією, адже на тлі цих просторів деякі його внутрішні якості мусили розгорнутися ширше… Він і сам, вочевидь, це знав, бо ще ніколи я не бачив його таким притихлим, непомітним. У якийсь момент присмерк — ця субстанція що пожирає форми, — почав поступово розмивати їх, робити невиразними в цьому розгойданому вагоні, що в’їжджав у ніч, прямував до небуття. Але й це не послабило його присутності — вона стала тільки менш доступною для очей: Фридерик неначе зачаївся за серпанком присмерку. Раптом спалахнуло світло, знову витягнувши його перед мої очі, показавши підборіддя, кутики затиснутих уст, вуха… а він навіть не здригнувся, так і сидів, втупившись поглядом у якийсь повислий шнурок — й надалі був! Потяг зупинився, десь позаду зачовгали ноги, тиснява трохи пересунулася, поточилася, а він усе був і був! Ми знову рушили, назовні стояла ніч, паротяг пирхав іскрами, сидіння у вагоні також стало нічним, — так, навіщо було його брати з собою? Навіщо я обтяжив себе цим товариством яке, замість полегшувати становище, пригнічувало ще більше? Ця поїздка, переплутана зупинками, тривала багато сонних годин, й лише наприкінці стала, власне, їздою задля їзди, сонною і затяжною. Так ми їхали, доки не прибули до Цьмельова і — з валізками в руках — не опинилися на стежці, що бігла уздовж колії.

Ланцюг потяга зникав у дедалі тихішому гуркоті. Тиша, загадковий вітрець, зорі. Цвіркун.

Я, вирваний із багатогодинної їзди й тисняви, несподівано кинутий на цю стежку, а обіч мене — Фридерик, з плащем на руці, тихий і непорушний… Де ми були? Що це було? Адже я знав цю місцевість, не чужий був для мене і цей вітрець, але — де ми були? Ген, навскіс через колію — знайомий будиночок Цьмельовської залізничної станції, кілька ліхтарів, але… Де, на якій планеті ми приземлилися? Фридерик стояв поряд, власне, тільки стояв. Ми рушили до станції, він — за мною; аж ось бричка, коні, фурман; бричка знайома і знайомий привітальний рух фурманського кашкета, тож чому я так уперто до всього придивляюся?..

Сідаємо, Фридерик — за мною, і їдемо піщаною дорогою, під ледь освітленим темним небом; з боків час від часу нависає чорне дерево або кущ, аж ось в'їжджаємо до села Бжустового: паркан, побілений вапном, собаче скавучання… загадкове… і спина фурмана переді мною… загадкова… а збоку — цей чоловік, який мовчки, чемно складає мені компанію. Невидима поверхня дороги заколисувала або підкидала нас під час їзди, а ями мороку та згустки темряви серед дерев поглинали наші погляди. Я звернувся до фурмана, аби лишень почути власний голос:

— Ну, як тут у вас? Спокійно?

І почув відповідь:

— Поки що спокійно. В лісах є банди… але чогось особливого останнім часом…

Обличчя його — невидиме, а голос той самий і — не той самий. Я бачив перед собою лише спину, вже хотів нахилитися вперед, щоб зазирнути у вічі тій спині, але стримався, бо Фридерик… адже він був тут, поруч зі мною, і був неймовірно тихий. Сидячи поруч із ним, не хотілося нікому зазирати у вічі, бо мені раптом спало на думку: оте щось, що сидить обіч мене, попри свою тихість, — радикальне, радикальне до божевілля! Так, це був екстреміст! Та ще й несамовитий! Ні, його існування не було звичайним існуванням, воно було значно хижішим, сповненим таких крайнощів, про які я раніше поняття не мав! Тому й волів би не дивитися в обличчя — у будь-чиє обличчя, навіть фурманове, що його спина пригнічувала мене, як гора, тоді як невидима земля гойдала, підкидала бричку, а довколишня темрява, поблискуючи зірками, вбирала зір. Дальша путь минула без жодного слова. Нарешті ми звернули в алею, коні пішли легше, ось і брама, сторож, собаки, зачинений дім і його трудне, скреготливе відмикання… поява Гіпа з лампою…

— Ну, слава Богу, ось і ви!

Це він чи не він? Мене вразило й насторожило його набрякле червоне обличчя, якесь розпливчасте… він узагалі виглядав набряклим, розпухлим, все в нього стало велетенським, розрослося на всі боки, тіло було неначе вулкан з м’ясива… Взутий у чоботи, він простягнув нам свою апокаліптичну лапу, а його очі визирали з обличчя, наче через кватирки. Тим часом він пригортав мене, обнімав… Засоромлено шепотів:

— Розперло мене… хай йому чорт!.. Гладкий став. Від чого б це? Мабуть, від усього.

І гукнув: