Розділ «4»

Ніч минула гладко, непомітно. На щастя, у мене була окрема кімната, тож я уник необхідності бачити його під час сну… За розчиненими віконницями стояла ясна днина з хмарками над блакитнуватим росяним садом. Сонце, ще невисоке, прошивало усе косими променями, й тому предмети видавалися перекошеними, наче в якійсь довгастій проекції: кінь косий, дерево конічне! Як дотепно! Дотепно й весело! Горизонталі немов піднімалися вгору, а вертикалі стояли навскіс. І серед цього світанку — я, збуджений і майже хворий від учорашніх спалахів, від того вогню й блиску, адже треба зрозуміти, що все це впало на мене зненацька після кількох років свинських, задушних, спустошливих, сірих або ж божевільно спотворених. Протягом цих років я майже забув, що таке краса. Лише — запах трупів. І от раптом переді мною замайоріла можливість палкої ідилії на тлі весни — весни, з якою я вже попрощався був назавжди. — коли замість огиди бачиш чудесний апетит двох юних людей. Нічого іншого мені вже не хотілося! Агонії давно набридли. Я, польський письменник, я, Гомбрович, кинувся услід за цим непевним вогником, як за приманкою… Але що знав Фридерик? Потреба пересвідчитися, чи він знає, що він знає, про що думає, стала вже геть нестерпною, я не міг без цього жити — точніше, не міг жити поряд із ним, не довідавшись про це! Розпитати? Але як розпитати? Як все це висловити? Чи, може, облишити його й просто слідкувати, чи не зрадить він сам себе збудженням…

Нагода трапилася, коли ми сиділи удвох на ганку після вечері. Я почав позіхати й сказав, що піду посплю трохи, але, відійшовши, причаївся за фіранкою у вітальні. Це вимагало деякої… ну, не відваги, а сміливості, адже трохи нагадувало провокацію, а позаяк до провокацій він сам мав нахил, то все це виглядало як «провокація провокатора». Моє стояння за фіранкою стало першим виразним порушенням наших дотеперішніх взаємин, початком якоїсь нової, нелегальної їх фази.

Зрештою, кожного разу, коли мені вдавалося глянути на Фридерика у такий момент, коли він не відповідав поглядом на погляд, зайнятий чимось іншим, я почувався так, наче робив якусь підлоту, бо він сам ставав тоді підлим. І все-таки я ховався за фіранкою. Фридерик досить довго сидів у тій самій позі, витягнувши ноги, й дивився на дерева.

Потім заворушився, встав. Почав неквапно розгулювати подвір’ям, обійшов його тричі… після чого звернув у бік саду. Я ішов за ним на такій віддалі, аби не губити з очей. І мені вже почало здаватися, що я натрапив на слід.

У садку, біля картоплі, була Геня, — може, туди він прямував? Ні. Звернув на бічну алейку, що вела до ставу, й зупинився біля води. Мав при цьому вигляд гостя, туриста… Отже, його прогулянка була лише прогулянкою. Я вже хотів повернутися й піти геть, певний того, що все це був лише вигаданий мною міраж (адже я знав, що цей чоловік має доброго носа для таких справ, і якщо нічого не винюхав, то нічого справді нема), але раптом я побачив, що він вертається до саду. Я пішов за ним.

Він ступав неквапливо, часом зупинявся і задумливо розглядав кущі, або його мудрий профіль ніби ненароком схилявся над листочками. В саду стояла тиша. Моя підозра почала розвіюватися, та час від часу знову зринала отруйна думка: чи не ламає він комедії і сам перед собою? Якось занадто вже метушився він у цьому саду.

І я не помилився. Ще двічі він звертав у інший бік — ось заглибився в сад, ось пройшов трішки, зупинився, позіхнув, огледівся… А вона тим часом за якихось сто кроків від нього, біля погреба, на соломі перебирала картоплю! На мішку, підібгавши коліна! Він ковзнув по ній поглядом.

Позіхнув. Ох, це вже щось неймовірне! Маскарад якийсь! Перед ким він грає? Навіщо? Ця його обережність… він ніби не дозволяв власній особі взяти участь у тому, що робив… Але ж видно, що оте кружляння до неї було спрямоване, до неї!

…О, тепер він віддалявся в напрямку будинку, але — ні, вийшов далеко в поле, зупинився, розглядаючись, як це роблять на прогулянці… потім, роблячи велику дугу, рушив до току… уже було ясно, що прямує на тік. Тому я, скільки мав сили, побіг через кущі навперейми, аби зайняти спостережний пункт за хлівом. Продираючись з тріском крізь зарості над ровом, куди викидали котяче падло й де стрибали жаби, я подумав, що втаємничую і цей рів, і ці зарості у наші справи. Сховавшись за хлівом, я побачив його: стояв біля воза, на який накидали гній. Раптом коні потягли воза, й він опинився навпроти Кароля, що розглядав якесь залізяччя на току.

І тут Фридерик зрадив себе. Вже не схований за возом, він не витримав відкритого простору між собою та об’єктом спостереження: замість спокійно стояти далі, стрибнув за паркан, аби хлопець не побачив його — і там завмер, важко дихаючи. Але цей раптовий стрибок демаскував його, тож, наляканий, він вийшов на стежку, маючи намір повернутися до будинку. І тут віч-на-віч стрівся зі мною. Ми йшли просто один на одного.

Будь-які виверти були вже неможливі. Я спіймав його на гарячому, він — мене. Він побачив того, хто за ним підглядав. Ми йшли назустріч один одному і, мушу визнати, мені стало якось не по собі, адже тепер мала відбутися радикальна зміна у наших стосунках. Я знав, що він знає, знає, що я знаю, що він знає, — ось що крутилося у мене в голові. Нас розділяла ще чимала відстань, коли Фридерик крикнув:

— А, пане Вітольде, ви таки вийшли дихнути свіжого повітря!

Це було мовлено театрально, слова «пане Вітольде» свідчили про гру, адже він ніколи так мені не казав. Я тупо відповів:

— Звичайно…

Він узяв мене під руку, чого теж ніколи не робив, і продовжив не менш ухильно:

— Який чудовий вечір, як пахнуть дерева! Може, разом продовжимо цю милу прогулянку?

Я відказав з такою самою менуетовою гречністю, підхопивши його тон:

— Авжеж, звичайно, я в захопленні від вашої пропозиції!

Ми рушили в напрямку будинку. Але хода наша вже не була звичайною… це виглядало так, неначе ми повертаємося до саду після втаємничення, урочисто, мало не під звуки музики… до того ж я підозрював, що слугую за інструмент якоїсь інтриги. Що з нами сталося? Вперше я відчував з його боку ворожість, навіть певну загрозу. Він і далі по-дружньому тримав мене під руку, але ця близькість була цинічна й холодна. Проминувши будинок (він при цьому без упину розводився про «гаму світлотіні», викликану заходом сонця), я зауважив, що ми найкоротшою дорогою, навпростець через газони, йдемо до неї… до дівчини… а парк, покраяний світляними смугами, виглядав, як букет, як палаюча лампа, з чорними плямами випростаних ялин і сосен. Ми йшли просто на неї. Геня глянула на нас, сидячи на мішку, зі складаним ножиком у руках. Фридерик запитав: