Розділ «11»

— Я не знаю нічого. А те, що виглядає прибитим… ну що ж. він утратив матір.

— Ви гадаєте, що це — через матір?

— Звичайно! Мати — це мати!

— Справді? Я теж думаю, що це через матір. Втратити матір! Її навіть Геня йому не замінить! Мати — це мати!

Вона помахала в повітрі пальцями й цілком заспокоїлася, неначе сила слова «мати» була така велика, що навіть слово «Геня» втрачало вагу, неначе в ньому містилася найбільша святість!.. Мати! Адже й вона сама була матір’ю. І вже тепер — нічим іншим, тільки матір’ю. Ця істота, що перетворилася виключно на матір, поглянула на мене відквітлим, віджилим поглядом, і віддалилася разом зі своєю побожністю щодо матері. Я знав, що не варто боятися будь-яких перешкод з її боку: в нинішньому стані, в стані матері, вона нічого не могла вчинити… Заграли, віддаляючись, її колишні принади.

По мірі наближення ночі й того, що віщував її прихід, — засвічування ламп, замикання віконниць, накривання столу для вечері, — мені ставало дедалі гірше, я тинявся туди-сюди, не знаходячи собі місця. Дедалі чіткіше вимальовувалася суть моєї з Фридериком зради: ми зрадили мужність із (хлопцем плюс дівчиною). Блукаючи кімнатами, я зазирнув до вітальні, де стояла сутінь, і побачив там Вацлава, що сидів на канапі. Я увійшов і сів у фотель — зрештою, досить далеко від нього, під протилежною стіною. Наміри мої були туманні. Розпливчасті. Це була розпачлива спроба — чи не вдалося б якимось зусиллям перемогти відразу, поєднатися з ним в мужності, в чоловічності. Та натомість відраза зросла до велетенських розмірів, підштовхнута моїм приходом, розміщенням мого тіла неподалік від його тіла, підсилена його неприязню до мене, неприязню, яка, роблячи мене відразливим, робила відразливою також мою відразу до нього. І навпаки. Я розумів, що в таких обставинах не може бути й мови про те, щоб хтось з-поміж нас засяяв тим світлом, яке, незважаючи ні на що, було нам доступне: маю на увазі світло цнот, розуму, самопожертви, героїзму, шляхетності, ми ще могли їх виявити, вони ще жили в нас потенціально… але відраза була всемогутня. Чи не могли ми подолати її насильством? Насильство! Насильство! Адже для чого ми були мужчинами? Мужчина — це той, хто діє насильством, хто нав’язує свою волю силою. Мужчина — той, хто панує! Мужчина не питає, чи він подобається, бо він дбає лише про те, щоб йому було приємно, тільки його язик може визначати, що добре на смак, що погане, — добре й погане для нього й тільки для нього! Мужчина — сам для себе й ні для кого більше!

Саме це насильство я прагнув, мабуть, викресати з нас… Але в такому становищі, як зараз, ми обоє — він і я — були імпотентами, позаяк не були самими собою, самі для себе. Ми призначалися для того, молодого світовідчуття, і саме це занурювало нас в огиду. Та якби я зумів хоча б хвилину в цій вітальні побути для нього, для Вацлава, а він — для мене, якби ми зуміли бути мужчиною для мужчини! Чи не зміцнило б це нашу мужність? Чи не силував би один одного мужністю до мужності? Отакі були мої розрахунки, грунтовані на рештках зневіреної, розпачливої надії. Адже насильство, яким є чоловік, мусить спочатку зродитися з мужності, поміж чоловіками… Тож нехай би моя присутність біля нього замкнула нас у цьому герметичному колі… Величезне значення я надавав тому, що темрява послаблювала нашу ахіллесову п’яту — тіло. Я сподівався, що ми, використовуючи це послаблення тілесності, зможемо об’єднатися, зміцнитися, станемо в достатній мірі чоловіками, аби не гидувати один одним — адже сам собою ніхто не гидує, тож достатньо стати самим собою, щоб позбавитися огиди! Такі були мої, геть розпачливі, наміри. Але він залишався нерухомим… я теж… і ніяк не могли щось розпочати, нам бракувало початку, власне, невідомо було, як почати…

Раптом до вітальні прослизнула Геня.

Не помітивши мене, вона підійшла до Вацлава, сіла поруч із ним, тиха й мовчазна. Так, наче пропонувала злагоду. Вона виглядала (правда, я не міг як слід роздивитися) люб’язною. Готовою миритися. Поступливою. Слухняною. Може, безпорадною. Непевною себе. Що це? Що це? Чи й для неї вже було досить… усього того… чи й вона злякалася, захотіла припинити це, й тому шукала в нареченому опори, рятунку? Гречно сидячи поруч з ним, мовчазна, вона віддавала йому ініціативу, що мало означати: «Ось я, перед тобою, роби щось із нами».

Та Вацлав навіть не здригнувся, навіть пальцем не ворухнув.

Сидів непорушно, мов жаба. Я не міг зрозуміти, що вирує в його душі. Гордість? Ревнощі? Образа? Чи може, він просто зніяковів і не знав що вчинити. А мені хотілося кричати, щоб він її принаймні обійняв, чи хоча б руку на неї поклав, адже від цього залежав порятунок! Остання соломинка порятунку! Його рука віднайшла б у ній мужність, а я допоміг би своїми руками, і якось би воно пішло! Насильство, насильство у цій вітальні! Але — нічого. Час минав. Він не ворушився. Це було, як самогубство — гаплик, повний гаплик! І дівчина встала, вийшла… а за нею — я.

Подали вечерю, під час якої, з огляду на пані Марію, точилася розмова ні про що. По вечері я знову не знав, куди себе подіти: здавалося б, що за кілька годин до вбивства мусить бути багато роботи, однак жоден з нас нічим не займався, всі кудись порозходилися… Може, це тому, що акція, яка мала здійснитися, носила такий потаємний і драматичний характер?

А Фридерик? Де Фридерик? Він також кудись зник, і його зникнення враз засліпило мене, неначе мені пов’язкою очі зав’язали, я не знав, що і як, я мусив його знайти — тепер, цієї ж миті — і розпочав пошуки. Вийшов на подвір’я. Збиралося на дощ, в повітрі стояла гаряча волога, на беззоряному небі вгадувалися обриси хмар; зривався вітер, кружляв по саду, потім знов затихав. Я пройшов поміж деревами майже навпомацки, відгадуючи напрямок доріжок, з тією сміливістю, яку диктують кроки у незнане, і лише час від часу знайомі обриси дерев або кущів підказували мені, що все вірно, що я потрапив туди, куди намірявся потрапити. Але виявилося, що я геть не підготований саме до цієї незмінності саду, що саме вона мене дивує… мене менше б здивувало, якби у темряві сад увесь вивернувся навиворіт. Ця думка розгойдала мене, як човна у відкритому морі, і я зрозумів, що суходіл уже зник з моїх очей. Фридерика не було. Я дійшов аж до острівців, ця мандрівка відібрала у мене рештки почуття реальності: кожне дерево, кожен кущ, що виростали перед очима, виглядали елементами настирної фантастики, бо хоч вони й були такими, якими мали бути, однак могли б бути інакшими. А Фридерик? Фридерик? Мені страшенно бракувало його, без нього все виглядало недовершеним. Де він ховався? Що робив? Я повертався до будинку, аби пошукати ще й там, і раптом наткнувся на нього в кущах біля кухні. Він свиснув, як вуркаган. Здавалося, його не надто радує моя поява, а може, трохи навіть присоромлює…

— Що ви тут робите? — запитав я.

— Ламаю голову.

— Над чим?

— Над тим, — він тицьнув рукою на вікно комори. Водночас показав мені щось у простягнутій руці. То був ключ від комори. Тепер уже можна поговорити, — сказав він вільно й голосно. — Листування непотрібне. Тепер уже вона — ну, знаєте… ну— Природа… не зіграє з нами жарту, бо справа зайшла надто далеко, ситуація надто однозначна… Нема сенсу ховатися!..

Він говорив якось дивно. З’явилося в ньому щось особливе. Невинність? Святість? Чистота? Було очевидним, що він перестав боятися. Відламав гілку, кинув її на землю. Раніше він тричі б задумався: кинути чи не кинути.

— Я забрав цього ключа, — додав він, — аби змусити себе до якогось рішення. Стосовно цього... Скузяка.

— І що? Придумали?