Розділ «7»

Рýда. Ми висипали перед ганком з обох екіпажів, з’явився Вацлав, підбіг до майбутньої дружини, щоб привітати її на порозі свого дому… А нас приймав із зворушливою, але дуже спокійною гречністю. В передпокої ми цілували руку немолодій пані — засушеній, дрібній, пропахлій травами й ліками. Вона старанно, акуратно потисла наші пальці. Будинок був переповнений: вчора несподівано приїхали родичі з-під Львова, їх розташували на другому поверсі, у вітальні стояли ліжка, служниця бігала туди-сюди, діти гралися на підлозі, серед вузлів та валіз. Побачивши це, ми одразу ж сказали, що ночувати повернемося до Повурної, але пані Амелія не хотіла нічого слухати, просила «не робити цього», адже всі якось розмістяться. На користь швидкого повернення додому говорили також інші аргументи, а саме: Вацлав утаємничив нас, чоловіків, що прибуло двоє людей з АК, просяться не ніч, а з їхніх скупих натяків випливає, що вони готуються до якоїсь акції у цих краях. Усе це створювало досить нервову атмосферу, але ми посідали в фотелях темного багатовіконного салону, і почалася розмова… пані Амелія ввічливо зверталася до Фридерика й до мене, розпитуючи про наші пригоди. Її голова, надто стара й висохла, підносилася над шиєю, сяючи, мов зоря. Вона була, вочевидь, людиною непересічною, до того ж саме повітря, здавалося, тут мас надзвичайну силу… Ні, пеани на честь цієї пані не були перебільшенням: перед нами була не просто вельможна провінційна господиня, але особистість, яка своєю невідпорною силою формувала всю атмосферу довкола. Важко визначити, в чому конкретно це проявлялося. Така ж, як у Вацлава, хіба що навіть глибша повага до іншої особистості. Делікатність, одухотвореність і натхненність, і водночас — надзвичайна простота. І — праведність. Втім, десь у глибині все це було дивовижно категоричне, підпорядковане якійсь вищій істині — абсолютній, несумісній з найменшим сумнівом. Тож для нас — для мене і, напевне, для Фридерика — цей дім з його чітко окресленою високоморальністю став одразу ж чудесним місцем відпочинку, оазою. Адже тут усім керував принцип метафізичний, себто позатілесний, керував, кажучи коротко, католицький Бог, позбавлений тіла і занадто благородний, аби перейматися Генею та Каролем. Усе виглядало так, наче розумна материнська рука дала нам потиличника й закликала до порядку, тому й усе довкола повернулося у свої нормальні виміри. Геня з Каролем, Геня плюс Кароль стали тим, ким нони були насправді — звичайними підлітками, натомість Геня з Вацлавом набрали значущості, але тільки завдяки коханню й любові. І ми, старші, повернули собі сенс своєї старшості, яка так надійно нас захищала, що й мови не могло бути про будь-яку загрозу звідти, знизу. Одне слово, повторилося «витвереження», яке Вацлав привіз нам тоді до Повурної, але ще більшого ступеня. Гнітючий дотик молодих колін до наших грудей раптом зник.

І Фридерик ожив. Врятований з-під їхніх ніг— проклятих ніг, що його розчавлювали, — він немовби повірив у себе, легко зітхнув, засяяв, як тільки міг. Все, що він говорив, не було ані надзвичайним, ані премудрим, він просто говорив, аби підтримати розмову, але кожна дрібниця набирала ваги, заряджена його особистістю, його досвідом, його самосвідомістю. Найзвичайніші слова, — такі як «вікно», або «хліб», або «дякую», — звучали зовсім по-іншому з вуст, які так добре «знали, що кажуть». Він казав наприклад: «усі люблять маленькі радощі життя», — і це ставало значущим, або тактовним маскуванням значущості. Дуже відчутним став його «модус», той своєрідний спосіб життя, що був продуктом його розвитку й досвіду. Несподівано все це стало проявлятися в конкретиці, і, зрештою, якщо людина щось значить лише завдяки тому, що сама надає собі значення, то в даному випадку ми мали справу з велетнем, гігантом, адже важко було уявити собі, наскільки нечуваним явищем він є у власних відчуттях, нечуваним не за шкалою суспільних вартостей, а в бутті, екзистенції.

А Вацлав та його мати приймали цю самотню велич з широко розкритими обіймами — так, ніби висловлювати повагу було для них найбільшою насолодою. Навіть Геня — як-не-як, а головна діюча особа у цьому домі, — трохи посунулася на другий план, і все закрутилося довкола Фридерика.

— Ходімо, — сказала пані Амелія, — поки не принесли обіду, я покажу вам краєвид з тераси на річку!

Вона була так заполонена ним, що тільки до нього й зверталася, забувши про Геню, про нас… Ми вийшли услід за ними на терасу: місцевість, пожвавлена схилами, переходила у гладінь водяної смуги, ледь помітної і ніби мертвої. Це виглядало непогано. Але Фридерик мимоволі вимовив:

— Бочка.

І знітився… адже він, замість милуватися й захоплюватися краєвидом, помітив щось геть послідуще, як та перекинута бочка, нічим не примітна, покинута під деревом. Він не розумів, як це йому вдалося об неї спіткнутися, й не знав, як з цього становища вийти. А пані Амелія повторила:

— Бочка.

Повторила тихенько, але проникливо, ніби перевіряючи й упевнюючись у цьому, ніби в якійсь несподіваній і добрій згоді з ним, ніби їй також не чужі були несподівані фіксації і затримки на якомусь випадковому предметі, що раптом стає найважливішим саме завдяки цій затримці… О, у цих двох, виявляється, багато спільного!

За обід, окрім нас, сіла ще й згадана родина біженців з дітьми. Але велика кількість людей за столом, тиснява, дитяча біганина, імпровізовані страви — все це не сприяло апетитові… Обтяжливий то був обід. І ввесь час теревені про «ситуацію», як про загальну, в зв'язку з німецьким відступом, так і про місцеву, а я почувався розгубленим серед цих сільських, «тутешніх» розмов, таких несхожих на варшавські, розумів п'яте через десяте, але не розпитував, бо знав, що не варто, та й нікого моя думка не обходила. Та, зрештою, про все й так потім довідаюся. Тому серед загальної розмови я тільки пив і дивився, як пані Амелія, керуючи усім з висоти своєї засушеної голівки, трактує Фридерика з якоюсь особливою чуйністю, на диво зосереджено, могло видатися навіть, що вона у нього закохана… Кохання? Ні, це скоріше була магія його невичерпної свідомості, в чому і я вже пересвідчувався раніше. Тож Амелія, підготовлена, мабуть, частими медитаціями та духовними зусиллями, одразу пронюхала, з ким має справу. Страшенно зосереджений, непіддатливий на жодні спроби відволікти його увагу, украй серйозний — у порівнянні з ним усі інші виглядали просто по-дитячому. Відкривши Фридерика, пані Амелія пристрасно забажала знати, як поведеться цей гість щодо неї: чи прийме її, чи відіпхне разом з тією істиною, яку вона в собі виплекала?

Вона здогадалася, що Фридерик невіруючий — це відчувалося в її обережності, в дистанції, яку вона зберігала щодо нього. Вона знала, яка прірва існує поміж ними, та незважаючи на це, чекала саме від нього визнання й схвалення. Всі інші — ті, з ким вона зустрічалася раніше, — були віруючі, але не сягали в глибини, натомість цей, невіруючий, був надзвичайно глибокий, тому не міг не визнати її глибини; він був «остаточний», отже, і її остаточність повинен був прийняти, позаяк він «бачив», він «розумів», він «відчував». Амелії йшлося про те, щоб випробувати свою остаточність на його остаточності. Чимось вона нагадувала провінційного митця, який вперше показує знавцеві своє творіння, — тільки і того, що творінням була вона сама, її власне життя, для якого тепер шукала визнання. Але, як то кажуть, вона не могла цього висловити і, ймовірно, не змогла б навіть, якби атеїзм не стояв на заваді. Проте наявність чужої глибини неначе пробудила її власні глибини: вона старалася принаймні своєю увагою й готовністю показати, як багато він значить і чого від нього чекають.

Що ж до Фридерика, то він поводився, як завжди, бездоганно, з максимальним тактом. І все ж ницість — та сама, що й тоді, при сапуванні, коли він зізнавався в поразці, — почала поволеньки позначатися на його поведінці під впливом господині. То була ницість безсилля. Все це нагадувало копуляцію — духовну, звичайно. Амелія бажала, щоб він визнав, якщо не Бога, то її віру, однак цей чоловік нездатний був на подібний акт, власний нездоланний холод прирікав його на вічний страх перед буттям. Він був такий, який був, і тільки придивлявся до Амелії, переконуючись, що й вона є такою, якою є. Власне, під променями її тепла він ставав іще безсилішим, як труп. І атеїзм його тільки зростав під впливом її атеїзму: вони вже глибоко загрузли в цій фатальній суперечності. А тілесність Фридерика так само набирала сили під впливом її духовності, й рука його, наприклад, стала дуже, дуже, дуже рукою (не знати чому це нагадало мені того черв'яка). Я навіть перехопив погляд, яким він роздягав пані Амелію, неначе донжуан — юну дівчину; погляд, в якому виразно читалося запитання: як вона виглядає голою, — і то, ясна річ, не з якихось еротичних мотивів, а просто щоб краще знати, з ким він розмовляє. Під цим поглядом пані Амелія скулилася й зненацька замовкла — зрозуміла, що для нього вона є тільки тим, чим вона є для нього, не більше.

Це сталося на терасі, вже по обіді. Вона підвелася з крісла й звернулася до нього:

— Прошу вас подати мені руку. Прогуляємося трохи.

Вона сперлася на Фридерикову руку. Можливо, в такий спосіб, через фізичний дотик, сподівалася призвичаїти його до себе й подолати цю його тілесність? Вони йшли удвох, поруч, як пара закоханих, а ми ушістьох — трохи позаду, як почет. Втім, це справді виглядало, як роман, хіба не так само ми нещодавно йшли за Генею й Вацлавом?

Роман, але трагічний. Я уявляю, як у пані Амелії пробігли мурашки по спині, коли вона зловила погляд, що роздягав її, — адже ніхто ніколи так з нею не поводився, адже повага й любов усього оточення належали їй з ранніх літ. Що ж такого він знав про неї, яким було це його знання, щоб зважитися так її трактувати? Завжди певна того, що духовні зусилля, які забезпечували їй людську симпатію, не можуть бути піддані сумнівам, пані Амелія, власне, боялася не за себе, а за світ: адже тепер в протиріччя з її баченням світу вступало інше бачення, не менш серйозне, так само продиктоване відходом на крайні позиції…

Отже, ці два авторитети поволі крокували під ручку по широкій луці, а сонце тим часом знижувалося, більшало, червонішало, витискаючи з нас довжелезні тіні. Геня йшла з Вацлавом. Іполіт — з Марією. Я — збоку. І Кароль. Пара спереду занурилася в свій діалог. Втім, діалог нічого не значив. Вони говорили про… Венецію.

Якоїсь миті вона зупинилася.

— Погляньте довкола. Яка краса!