Розділ «11»

— Ви не берете до уваги, наскільки це ризиковано. Яка це відповідальність! Не можна прикриватися ним, перекладати на нього ризик, це неможлино! Так не роблять!

— Ризик ми можемо взяти на себе. Якщо справа розкриється, скажемо, що це вчинили ми. Про що йдеться? Лише про те, аби хтось замість нас узяв ножа і вдарив. А в нього це вийде краще, аніж у нас.

— А я кажу, що ми не маємо права використовувати його, бо ж йому тільки шістнадцять років, не можемо ми вплутувати його… Прикриватися ним.

Вацлав був у паніці. Вплутувати Кароля у вбивство, якого він сам не зміг би вчинити. Кароля, експлуатуючи його молодість… Кароля, бо він шмаркач… Ні, це було не за правилами, до того ж ослаблювало Вацлава щодо хлопця, а він мусив бути сильним щодо цього хлопця! Вацлав заходив туди-сюди по кімнаті.

— Це було б аморально! — вибухнув він урешті й почервонів, наче зрадив якісь потаємні свої почуття.

Натомість Іполіт уже почав звикати до цієї ідеї:

— Можливо… Справді, це було б найпростіше… А од відповідальності ніхто не ухиляється. Йдеться лише про те, щоб не бруднитися… самим фактом… Це — робота не для нас. Це — для нього.

І заспокоївся, наче його торкнули чарівною паличкою, наче раптом знайшлося єдине правильне й природне рішення. Визнав, що все це відповідає законам природи. Він не ухилявся. Просто його призначення — давати накази, а призначення Кароля — їх виконувати.

До нього повернулися спокій і здоровий глузд. Він знову був аристократом.

— І як це мені раніше не спало на думку! Саме так!

Справді, це було досить цікаве видовище: двоє чоловіків, з яких один був присоромлений тим, що другому повернуло почуття гідності. «Експлуатація неповнолітнього» сповнювала одного соромом, другого — гордістю, й один від цього ставав начебто більш мужнім, а другий — менш мужнім. Але Фридерик — який геній! Як зумів він уплутати Кароля в цю справу, як усе повернув на нього… й завдяки цьому запланована смерть розпалилася, розгорілася, і не тільки Кароль був до цього причетний, але й Геня, їхні руки, їхні ноги, запроектований труп ураз розквітнув забороненою, хлоп’ячо-дівчачою, незграбною й жорсткою чуттєвістю. Стало гаряче, смерть стала еротичною. Все — ота смерть, наш страх, наша огида, наша нездатність — було лиш задля того, щоб молоді, надто молоді руки простягнулися до неї… І я заглиблювався у все це уже не як у вбивство, а як в авантюру для їхніх недорозвинених, ще глухих тіл. Яка насолода!

Але водночас була в цьому їдка іронія, навіть присмак поразки: ми, дорослі, вдавалися до послуг хлопця, який міг учинити те, чого ми вчинити не могли. Наче це вбивство було вишнею, що висить на занадто тонкій гілці й доступна тільки найлегшому… Легкість! І все рушило в цьому напрямку — Фридерик, я, Іполіт, — усі ми прийшли до неповнолітнього, як до якоїсь таємної полегшуючої алхімії.

І тоді Вацлав також погодився на Кароля.

Бо в іншому разі він мусив би взятися за справу сам, бо ми вже були поза грою. А по-друге, щось у ньому, мабуть, перемінилося, — чи не озвався в ньому католицизм, породжуючи думку про те, що, скажімо, Кароль у ролі вбивці буде для Гені так само огидний, як і він, Вацлав, у ролі вбивці, — помилка, спричинена тим, що він нюхав квіти душею, а не носом, і надто вірив у красу цноти й бридкість гріха. Він забув, що злочин Кароля матиме інший присмак, аніж його злочин. Тож вчепившись за цю ілюзію, Вацлав погодився, бо, зрештою, не міг не погодитися, якщо не бажав порвати з нами й опинитися самому в таких заплутаних обставинах.

Фридерик, боючись, що рішення може змінитися, квапливо почав шукати Кароля, а я — разом з ним. У будинку Кароля не було. Геню ми побачили — вона розкладала в буфеті чисту білизну, але не її ми тепер шукали. Нервова напруга зростала. Де Кароль? Ми шукали дедалі квапливіше, не озиваючись один до одного, як чужі.

Кароль був у стайні, оглядав коней. Ми покликали, й він підійшов, усміхаючись. Я дуже добре пам'ятаю його посмішку, бо саме у той момент, коли ми його кликали, мені стала раптом очевидною уся карколомність нашого задуму. Адже він обожнював Сем’яна! Він був відданий Сем’янові! Як же змусити його до чогось подібного? Але посмішка Кароля одразу наче перенесла нас до іншої країни, де все було приязним і нескладним. Це дитя вже усвідомлювало свої переваги. Він знав: якщо нам від нього щось і потрібне, то це його молодість, і він наближався, трохи насмішкуватий, але й готовий до нової розваги, його наближення сповнювало нас щастям, воно свідчило про те, як вільно він нам довіряється. І дивна річ — ця готовність до розваги, ця усміхнена легкість були чи не найкращим вступом до тієї брутальності, яка чекала на нього.

— Сем’ян зрадив, — коротко пояснив Фридерик. — Цьому є докази.

— Ого! — сказав Кароль.

— Треба його уколошкати ще сьогодні, вночі. Ти зробиш це?

— Я?