Розділ «6»

Алкоголь. Шнапс. П’яна пригода. Пригода, схожа на чарку оковитої, — іще одну чарку, — але це була пиятика на слизькому: нам щомиті загрожувало падіння в бруд, в багно, в чуттєве болото. І все ж — як тут не пити? Адже пияцтво стало нашою єдиною гігієною, адже кожен оглушував власну свідомість чим міг, як міг, і я також, намагаючись при цьому врятувати бодай трохи гідності, зберігаючи під час пиятики міну дослідника, який щось вивчає, не зважаючи ні на що, який і напивається, аби вивчати. Отже, я вивчав.

Після сніданку наречений залишив нас. Але було вирішено, що післязавтра, усім домом, ми поїдемо до Руди.

Потім бричкою під ганок під’їхав Кароль. Він вирушав до Островця по гас. Я запропонував скласти йому компанію.

І Фридерик теж уже відкрив був рота, аби зголоситися до нас третім, але раптом потрапив у скрутне становище… ніколи не можна було сказати, в яку мить з ним це станеться. Він уже відкрив рота, але потім закрив, потім знову відкрив — так і лишившись у пастці цієї страшнуватої гри, поблідлий, доки не від'їхала бричка з Каролем і мною.

Підстрибування конячих задів, піщаний шлях, розлогість краєвидів, повільне кружляння горбів, що ховалися один за одним… Серед світанку, серед простору, я — з ним, я — поруч нього, ми обидва, видобуті з сонного роздолля Повурної, видні зусібіч: моя з ним нецензурність, виставлена на далекий загальний огляд.

Я почав так:

— Ну, Каролю, що ж це ти з бабою витворив учора, біля ставу?

Я запитав трохи недовірливо, аби краще окреслити характер свого запитання.

— А що?

— Адже всі це бачили.

Такий вступ не був надто конкретним — так, аби зав’язати розмову. Він засміявся, про всяк випадок чи для того, аби розмова була менш серйозною:

— Нічого особливого, — сказав він, байдуже змахнувши батогом.

Я висловив здивування:

— Якби хоч щось путнє… А то якась лахудра найнижчого гатунку, та ще й стара… — І, оскільки Кароль не відповідав, я тиснув далі: — Водишся зі старими бабами?

Він знічев’я стьобав батогом по кущах. Але тепер, неначе знайшов правильну відповідь, ударив по конях і вони шарпнули бричку. Ця його відповідь була мені зрозумілою, хоча й не перекладалася на слова. Якийсь час ми їхали швидше. Потім коні уповільнили біг, він усміхнувся, приязно блиснувши зубами, і промовив:

— Яка різниця, стара чи молода?

І знов зареготав.

Мене це занепокоїло. Наче по спині навіть легкий дрож пробіг. Що б це означало? Я сидів біля нього. Перш за все впадали в око його зуби: зуби грали в ньому, вони були його внутрішньою білістю, вони очищали. Зуби були важливіші від того, що він говорив, — виглядало це так, неначе говорив він для зубів і з приводу зубів, й говорити міг будь-що, позаяк говорив для розваги, для приємності, знаючи, що його зубам пробачать найбридкішу, найвідворотнішу мову. Хто ж тоді сидів поруч зі мною? Хтось, подібний до мене? Зовсім ні, це була суттєво відмінніша істота — прекрасна, родом з квітучої країни, мила, красива. Чому ж тоді цей принц кидався на старих бабів? От питання! І чому це тішило його? Може, його тішило саме жадання? Чи його тішило те, що, бувши принцем, він водночас відчував голод, який змушував його жадати жінок навіть найбридкіших, — чи це його тішило? Ця краса (пов’язана з Генею) настільки себе не шанувала, що їй було майже байдуже, чим себе тамувати, з ким водитися? Але тут виникало щось темне. Ми спускалися з пагорба у Грохоліцький яр. Я відкривав у Каролеві якесь блюзнірство, яким він явно насолоджувався, я знав, що це щось не байдуже для його душі, й водночас — щось розпачливе за самою своєю суттю.

(А втім, можливо, я віддавався цим розумовим спекуляціям лише задля того, аби зберегти позу спостерігача під час пиятики?)