Розділ «3»

Екіпаж котився. Кароль сидів на козлах, поруч з фурманом. Вона — на передній лавочці, й там, де закінчувалася її голівка, починався він, посаджений над нею, — неначе поверхом вище спиною до нас. Видно було лише його худорлявий обрис (а вітер надимав йому сорочку), і ця комбінація її обличчя з відсутністю його обличчя, це доповнення її зрячого лиця його незрячою спиною вразило мене своєю темною, пекучою роздвоєністю… Вони не були надто вродливими — ані вона, ані він, — лише настільки, наскільки це притаманне їхньому вікові, але здавалися прекрасними у своєму замкнутому колі, у взаємному прагненні й захопленні — у тому, в чому ніхто інший де міг би взяти участь. Вони були одне для одного, й ні для кого більше. Тим паче, що були такими (молодими). Отже, й мені не слід було їх розглядати, і я намагався не робити цього, а позаяк Фридерик сидів переді мною, на лавочці поруч з Генею, я знову й знову запитував себе: чи бачив він? Чи знав? Я чекав хоча б на один його погляд, той, знайомий — ніби байдужий, побіжний, але жадібний.

А інші? Що знали інші? Бо важко було повірити, щоб річ настільки очевидна могла пройти повз увагу батьків панночки, тому після обіду, коли ми з Іполітом пішли дивитися корів, я звернув розмову на Кароля. Правда, нелегко було розпитувати про (хлопця), котрий викликав у мене таке збудження й водночас сором, натомість Гіп, вочевидь, не вважав цієї теми за гідну уваги.

— Ну, чого там. Кароль, звичайно, хлопець непоганий, син управителя, був у підпіллі, його послали кудись під Люблін, але він там щось накоїв… е-е-е, така вже дурість, щось ніби підстрелив приятеля, чи командира, чорт його знає, одним словом, дурість, потім утік звідтіля додому, а тут свариться з батьком, лобуряка, мало не б’ються, тож я взяв його поки що до себе — він знається на машинах, та й узагалі краще, коли в домі більше чоловіків, на випадок чого...

— На випадок чого… — повторив він сам до себе лагідно й роздушив грудку носком чобота. І одразу ж почав говорити про щось зовсім інше. Чи це тому, що шістнадцятилітня біографія не виглядала для нього надто вагомою? Чи може, не було іншого способу, окрім не сприймати всерйоз хлоп’ячі вибрики, щоб позбутися пов’язаних з ними переживань? «Підстрелив чи застрелив?» — подумав я. Якщо застрелив, то це можна виправдати віком, і я запитав, чи давно вони знайомі з Генею. — 3 дитинства! відповів Іполіт і поплескав по спині корову, приказуючи: — Голландська! Високомолочна! Тільки хвора, хай йому чорт!

Оце й усе, про що я довідався. Звідси випливало, що він і його дружина анічогісінько не помічали — принаймні нічого серйозного, що могло б зродити в них батьківську підозру. Як таке можливо? Я подумав, що якби вся ця справа була дорослішою, якби не була така хлоп’ячо-дівчача… але справа здавалася менш вагомою через незрілий вік.

А Фридерик? Що помітив Фридерик? Після костьолу, після того вбивства, коли захлинулася служба, я мусив знати, чи знає він щось про них, і його незнання було для мене нестерпним! Жахливо, що я ніяк не міг поєднати двох станів своєї душі — того чорного, що почався через нього, Фридерика, з отим світлим, пристрасним, що пов'язувався з ними; обидва стани не поєднувалися, були несумісними! Та що міг помітити Фридерик, коли поміж ними нічого не відбувалося!.. Для мене було фантастичним, абсурдним те, що вони поводилися так, ніби між ними не існувало спокуси! Даремно я чекав, що вони нарешті видадуть себе! Неймовірна байдужість! Я спостерігав за Каролем під час обіду. Дитя й негідник. Симпатичний убивця. Усміхнений невільник. Юний вояк. Безсердечність і лагідність. Страшна, навіть кривава розвага. Це дитя, все ще життєрадісне, а точніше, усміхнене, було, проте, залучене дорослими до своєї жорстокої гри: таїв у собі суворість і спокій молодика, завчасно прийнятого до гурту чоловіків, втягненого у війну, вихованого війною. Коли він мазав хліб маслом, коли їв його, ставала помітною та особлива стриманість, якої учить голод. Його голос часом наче нижчав, ставав глухішим. Було в ньому щось металеве. Щось від ременя, щось від свіжозрубаного дерева. А на перший погляд — цілком звичайний хлопець, спокійний і приязний, слухняний, ба навіть послужливий. Розполовинений на дитину та чоловіка (що робило його водночас безневинно-наївним і невблаганно-досвідченим), він, однак, не був ані тим, ані тим, він був чимось третім — самою молодістю, такою запальною й задирливою, і тому відданою на поталу жорстокості, насильства й послуху, приреченою на неволю й приниження. Нижчий, бо молодший. Гірший, бо молодший. Чутливий, бо молодий. Палкий, бо молодий. Нищівний, бо молодий. І в своїй молодості — гідний зневаги. Але найцікавіше, що його усмішка, — найвишуканіше з усього, що він мав, — була саме тим, що пов’язувало його з приниженням, бо ця дитина не могла чинити опору, обеззброєна власною готовністю до сміху. Отже, все кидало його на Геню, як пса на сучку: він палав пристрастю до неї, але, ясна річ, це не було коханням, це було щось принизливе, бо відбувалося на його рівні, — це була «хлопчача» любов у всій своїй деградації. І водночас — це зовсім не було любов’ю, адже він ставився до неї, як до панночки, з якою знайомий «з дитинства», і розмова їхня була вільною, невимушеною. «Що у тебе з рукою?» «Поранився, коли відкривав бляшанку». «А ти знаєш, що Роблецький у Варшаві?» І нічого більше, навіть жодного погляду, анічогісінько, тільки це, тож хто на підставі цього міг запідозрити бодай найлегший роман? Що ж до неї, то, притиснута хлопцем (якщо можна так сказати), під його тиском, була неначе апріорі згвалтованою (якщо цей термін взагалі щось означає), не тільки не втративши своєї невинності, а навіть зміцнивши її в обіймах його незрілості, проте була немов спарована з ним у темряві його брутальності, ще не зовсім чоловічої. Про неї не можна було сказати, що «знає мужчин» (як це кажуть про зіпсованих дівчат), але тільки — що «знає хлопця», а це звучало водночас і більш невинно, і більш розпусно. Так мені здавалося, коли вони їли локшину. А їли вони так, як їсть пара, знайома з дитинства, яка звикла одне до одного, навіть трохи набридла одне одному. Як же бути? Чи міг я сподіватися, що Фридерик щось зауважить, чи не було все це лише моєю гідною сорому оманою?

Так минав день. Смеркало. Подали вечерю. Ми знову зібралися навколо столу при скупому світлі єдиної гасової лампи, при замкнених віконницях, забарикадованих дверях. Їли картоплю з кисляком, пані Марія торкалася пальцем кільця для серветок, набрякле Іполітове обличчя втупилося в лампу. Було затишно, хоч одразу за стінами починався сад, сповнений невідомих шурхотів та шумів, а за ним — поля, здичавілі за роки війни. Розмова затихла, всі дивилися на лампу, об скло якої бився нічний метелик. У кутку, де було досить темно, Кароль розбирав і чистив ліхтаря зі стайні. У цю мить вона нахилилася перекусити нитку (шила собі блузку) — й цього несподіваного нахилу було досить, щоб Кароль розцвів, запалився, хоча навіть не здригнувся. Відклавши блузку, вона поклала руку на столі — рука лежала просто й бездоганно, пристойна у всіх відношеннях рука старшокласниці, мамина й татова власність. І водночас — рука була оголена, просто гола, світила голизною навіть не руки, а коліна, що виглядало з-під сукні… ніби ще й ноги босої… ця рука, по-школярському нахабна, дражнила його, дражнила «з дурної молодості» (важко назвати це інакше), але водночас брутально. І ця брутальність супроводжувалася співом — низьким, чудесним, він бринів десь в них чи навколо них. Кароль чистив ліхтар. Вона сиділа. Фридерик ліпив з хліба кульки.

Двері на веранду забарикадовано, віконниці зміцнено залізними штабами… Наш затишок біля лампи, довкола столу підсилювався загрозою з боку непогамовного зовнішнього простору. Предмети, — годинник, шафа, полиця, — здавалося, живуть якимось власним життям, у цій теплій тиші їхня матеріальність також посилювалася, сповнювалася інтуїцією й ніччю, створювала поле власного збудження, якесь замкнене коло. Аж здавалось, що речі прагнуть привабити пітьму тієї, зовнішньої стихії, яка кружляє в полях, що вони її потребують… хоча й виглядають спокійно, навіть сонно. Фридерик гасив цигарку в недопитій склянці чаю, гасив повільно, неквапно, але раптом пес заскавучав десь удалині — й рука швидко придушила недопалок. Пані Марія тонкими пальцями торкалася своїх же тендітних пальців — так торкають осінній листок, так нюхають прив’ялу квітку… Геня заворушилася… Кароль теж ненароком ворухнувся… цей рух, поєднуючи їх, вихлюпнувся й розбризкався по кімнаті, а її білі коліна кинули (хлопця) на коліна — темні, темні, темні нерухомі коліна в кутку. Червонобрунатні, м’ясисті Іполітові лаписька, в яких було щось допотопне, також лежали на скатертині, і він мусив миритися з ними, бо вони належали йому.

— Ходімо спати, — позіхнув він. І прошепотів: — Ходімо спати.

Ні, цього незмога було терпіти! Нічого, нічогісінько! Тільки моя порнографія, що підживлювалася ними! Та моя лють, спричинена їхньою безмежною глупотою: цей шмаркач, дурний, як дірявий чобіт, і ця гуска-дурепа! Адже тільки глупотою можна було пояснити те, що — нічого, нічогісінько! Ах, коли б вони були на два роки старші! Але Кароль сидів у своєму кутку, зі своїм ліхтарем, зі своїми хлопчачими руками й ногами, й не робив анічогісінько, тільки лагодив ліхтар, закручуючи гвинтики… І що поробиш, коли цей куток був омріяним, дорогоцінним, коли в ньому крилося найвище щастя — у цьому недорозвинутому Богові!.. Він, бач, гвинтики закручував. А Геня — сонна, при столі, зі своїми знудьгованими руками… Нічого! Як таке можливо? А Фридерик, Фридерик, що знав про них Фридерик, гасячи цигарку, бавлячись кульками з хліба? Фридерик, Фридерик, Фридерик! Фридерик, що сидів тут, за цим самим столом, в цьому домі, серед цих нічних полів, у цьому клубку стихій! Зі своїм обличчям, яке було суцільною провокацією, бо понад усе остерігалося саме провокацій. Фридерик!

У Гені злипалися очі. Вона побажала нам доброї ночі. Одразу ж і Кароль, старанно загорнувши гвинтики в папір, пішов до своєї кімнати на другому поверсі.

І тут я обережно мовив, дивлячись на лампу й шурхітливе царство комах довкола неї:

— Симпатична парочка!

Ніхто не відповів. Пані Марія торкнула серветку пальцями.

— Геня, — сказала вона, — як Бог дасть, за кілька днів заручиться.

Фридерик, що досі ліпив кульки з хліба, запитав із ввічливим зацікавленням, не перериваючи свого заняття:

— Правда? З кимось із сусідів?

— Так… Сусід, Вацлав Пашковський з Руди. Це недалеко. Він часто у нас буває. Дуже порядний чоловік. Надзвичайно порядний, — її пальці затремтіли.

— Правник, розумієте? — ожив Іполіт. — Перед війною збирався відкрити контору… Здібний чоловік, серйозний, голову добру має, та й освічений! Мати у нього — вдова, хазяйнує в Руді, маєток — перший клас, шістдесят влук[3] землі, за три милі звідси.