Розділ «5»

«Як це сталося? — розмірковував я, лежачи на пледі, розісланому на траві, й відчуваючи поруч з обличчям вологий земний холод. — Що це було? Отже, вона підгорнула йому штани? Зробила це, бо могла зробити, річ ясна, немає тут нічого незвичайного, невеличка послуга… але ж вона знала, що робить. Знала, що це — дія Фридерика, дія його задоволення, себто погоджувалася, щоб він отримував від неї задоволення… Від неї, але не самої… А з ним, з Каролем… Ага, он як! Все-таки вона розуміла, що удвох вони можуть когось збуджувати, вабити… принаймні Фридерика… І Кароль теж розумів, якщо взяв участь у цій грі… Проте в такому разі вони не були аж такими наївними, як могло видатися! Знали де, в чому смак! І, можливо, знали це всупереч своїй — позірно нерозумній — молодості, адже саме молодість відчуває подібні речі сильніше від зрілого віку, саме вони найкраще знали ту стихію, в якій перебували, знали своє молоде тіло, свою молоду кров.

Але, в такому разі, чому сам на сам вони поводилися, як діти? Невинність? І чому не були невинні в присутності третіх осіб? Адже при нас вони виявляли таку витонченість! Найбільше мене непокоїло те, що до «третіх» належав Фридерик — саме він, такий обережний, такий витриманий! Отой наш марш через парк навпростець, як виклик, як початок воєнних дій — той марш з дівчиною до хлопця! Що це було? Що це могло бути? І чи не сам я усе це викликав, підглядаючи за ним, викрив його потаємний шал, завдяки чому стала явною його таємниця! А тепер випущений з клітки звір його прихованих жадань, поєднавшись із моїм звіром, гасав на волі! Тепер справа виглядала так, що ми усі, вчотирьох, були фактично співучасниками — у цій мовчазній, потаємній справі, де будь-які пояснення стали б нестерпними, де сором просто душив…

Коліна, четверо колін її-його, у штанях, у сукні, (молодих)… А пополудні з'явився обіцяний ще позавчора Вацлав. Нічого не скажеш, вродливий мужчина! Високий елегантний пан. Він був обдарований досить видатним носом — тонким, із рухливими ніздрями, а також оливкового кольору очима і глибоким голосом. Під його чутливим носом, над повною, червоною губою красувалися акуратно підстрижені вусики. Це був тип чоловічої вроди, що подобається жінкам… а жінки полюбляють як показну статуру, так і аристократичну витонченість деталей, наприклад — нервовість рук з довгими пальцями, з охайно обробленими нігтями. Хто міг піддати сумніву шляхетність його ноги — з високим підйомом, в жовтому вузькому черевику, або його зграбні, невеличкі вуха? Хіба не привабливо виглядали оті залисинки над чолом, що робили його інтелігентнішим? А білизна шкіри, чи не була це білизна трубадурів? Ясна річ, ефектний пан! Рішучий адвокат! Правник з вишуканими манерами! Я фізично зненавидів його уже з першої хвилини — ненавистю, змішаною з огидою, — сам дивуючись цій раптовій і свідомій несправедливості, адже він усе-таки був сповнений шармом і взагалі — «комільфо»! Справді, було б неслушно й несправедливо чіплятися до таких дрібниць, як деяка округлість, помітна на його щоках і долонях, біля живота, бо й вона у нього виглядала вишуканою. А може, мене дратувала надмірна й дещо хтива рафінованість його органів: уста — занадто зручні для смакування; ніс — ніби створений для винюхування; пальці — занадто майстерні в дотиках. Адже саме це й робило його коханцем! Не виключено, що мене дратувала неможливість його оголеності: це тіло потребувало комірця, запонок, носовичка, навіть капелюха, воно було тілом у черевиках, воно неодмінно вимагало туалетно-галантерейних доповнень… але хтозна, чи не найбільше вражало мене оте перетворення вад — лисуватості, обм'яклості — на атрибути елегантності й шику. Тілесність простого хама має ту величезну перевагу, що хам не звертає на неї уваги, внаслідок чого вона не так вражає, навіть якщо й не узгоджується з естетичними нормами. Натомість чоловік, який себе пестить, викохує, тим самим вирізняє власну тілесність, длубається в ній, бабрається, й тому будь-який дефект стає убивчим. Однак звідки у мене раптом така вразливість щодо тіла? Звідки така охота до підглядання — соромливого, прихованого, неначе крізь замкову шпарку?

Втім, я мусив визнати, що гість поводиться розумно, навіть висококласно! Він зовсім не задавався, говорив небагато й не надто голосно. Був дуже ввічливим. Ця ввічливість і скромність випливали з його чудового виховання, але водночас пояснювалися глибиною його натури, яка відбивалася у погляді й неначе промовляла: «Я шаную тебе, і ти мене шануй». Ні, він зовсім не був захоплений самим собою. Знав власні вади і, мабуть, з охотою став би іншим, але лишився самим собою в якнайкультурніший, якнайрозумніший спосіб, тримався з гідністю. Здавалося, що, попри позірну лагідність і делікатність, насправді він непоступливий, ба навіть завзятий. Вся його тілесна культура жодною мірою не була проявом слабості, вона виражала якийсь принцип — імовірно, моральний. Він трактував її як своєрідний обов’язок щодо інших, і водночас у цьому чітко й визначено проявлялася порода, стиль. Можливо, він вирішив захищати власні цінності, до яких належали витонченість, делікатність, чутливість, тож захищав їх тим упертіше, чим грубіше на них наступала історія.

Приїзд Вацлава викликав серйозні зміни у нашому невеличкому світі. Іполіт, здавалося, узяв себе в руки, перестав шепотіти (сам до себе) й сумовито замислюватися. Йому неначе дозволили дістати з шафи свої давно не вдягані костюми, тож він з охотою в них красувався — гучноголосий, радісно-гостинний шляхтич, без будь-яких сумнівів. «Ну, як там? Ну, що там? Хто не курить і не п’є, здоровеньким той помре!» Господиня також закружляла у своїх легких шалях і, рухаючи на всі боки пальчиками, розгортала крила своєї гостинності.

На повагу Вацлава Фридерик зі свого боку відповідав якнайщирішою повагою: біля дверей пропонував пройти першим, і тільки після легкого уклону Вацлава таки увіходив сам, але так, наче підкорявся його волі. Справжній Версаль! Розпочався конкурс добрих манер, при цьому цікаво, що кожен з них робив послуги передусім самому собі, а не іншому. Вацлав з самого початку здогадався, що має справу з особою неординарною, але надто добре був вихований, аби це показати. А ті високі якості, які він подумки приписав Фридерикові, пробудили й у ньому самому почуття підвищеної власної гідності… Він забажав виглядати à la hauteur[4] і поводився так, ніби вдяг білі рукавички. Фридерик. пристосовуючись до цієї прискореної аристократизації духу, теж трішки задер носа — час від часу брав участь у розмові, але з таким виглядом, ніби його мовчанка стала б для решти незаслуженою катастрофою. Що ж до Гені (власне, вона була метою візиту Вацлава) та Кароля, то вони раптом втратили будь-яку значущість. Геня сіла в крісло біля вікна й стала слухняною панночкою, а хлопець виглядав як брат, присутній при залицяннях до сестри, і лише крадькома зиркав, чи не брудні у нього руки.

Що за вечір! На столі з’явилися тістечка та варення! Потім ми вийшли до саду, де ще панував сонячний спокій. Попереду йшла молода пара, Вацлав з Генею. А ми, старші — позаду, аби не бентежити їх… Іполіт та пані Марія — зворушені, дещо знервовані, — а поруч я з Фридериком, який розповідав про Венецію.

Вацлав про щось розпитував Геню, щось їй пояснював, а вона, повертаючи до нього голівку, уважна й доброзичлива, вимахувала стеблинкою.

Кароль ішов по траві трохи збоку, як брат, знудьгований залицяннями до сестри, і явно не знав чим зайнятися.

— Прогулянка, немов до війни… — сказав я пані Марії і вона замахала ручкою. Ми наближалися до ставка.

Але знудьгованість Кароля зростала, набирала сили, було видно, що він ніяк не знайде, що б йому таке зробити, і мусив стримувати свої нетерплячі рухи, а водночас мало-помалу все, що говорила Геня до Вацлава, перетворювалося на мовлене для Кароля, хоча слова до нас не долітали, однак усе її єство якось незбагненно знову пов'язувалося з (хлопцем), хоч вона й не повертала голови, не знала навіть, чи йде з нами Кароль. І ця її розмова з Вацлавом, уже майже розмова нареченої з нареченим, під впливом (хлопця), що тягся десь позаду, раптом знецінювалася, а сама дівчина немовби мінилася якоюсь підступною багатозначністю. Закоханий адвокат у цю мить нахилив гілку глоду, щоб вона собі трохи нарвала, і Геня виглядала дуже вдячною, навіть зворушеною, але ця її реакція не замикалась на Вацлава, вона йшла до Кароля, і там поєднувалася із чимось нерозумно-молодим, шістнадцятилітнім, по-дурному легковажним і знудьгованим… Щось неначе стягувало почуття донизу, позбавляло його ваги, надавало йому гіршого, нижчого гатунку, туди, де вона була недозрілим шістнадцятилітнім дівчам поруч із таким самим шістнадцятилітнім хлопцем. Ми проминули ліщинові кущі над станом і побачили бабу.

Баба прала у ставку білизну, а загледівши нас, випросталася, повернулась у наш бік і втупилася поглядом. Вона була вже літня, присадкувата й повногруда, досить негарна, безформна й бруднувата. Дивилася на нас маленькими очицями, тримаючи дерев’яну копистку в руках.

Кароль відокремився від гурту, підійшов до баби, так ніби хотів щось сказати. І зненацька задер їй спідницю! Засвітився білий живіт і чорна пляма волосся! Баба заверещала. Підліток зробив на додаток непристойний жест і побіг геть — вернувся до нас по траві так, неначе нічого не сталося, а розлютована баба лаялася йому услід.

Ми не промовили й слова. Це свинство було таке несподіване, так вразило нас своєю брутальністю… А Кароль знову йшов поруч з нами, спокійний і знудьгований. Пара Вацлав-Геня, поринувши у розмову зникли за поворотом, — може, вони нічого не помітили? — а ми йшли за ними: Іполіт, трохи налякана пані Марія, Фридерик… Що це? Що це? Що сталося? Мій шок пояснювався навіть не тим, що Кароль утнув таке неподобство, а тим, що його вибрик, яким би вражаючим не був, одразу — в іншій тональності, в іншому вимірі — перетворився на щось якнайприродніше… А сам Кароль ішов поруч з нами, сповнений навіть якоїсь привабливості, дивовижної привабливості підлітка, що чіпляється до старих бабів, привабливості, яка зростала в моїх очах, дарма що її природа була для мене незрозуміла. Як оте свинство щодо баби могло додати йому симпатичності? Від нього плинули незбагненні чари, й Фридерик, поклавши мені руку на плече, буркнув майже нечутно:

— Ну-ну!

Та відразу ж заокруглив мимовільне слівце у речення, вимовлене голосно й не без штучності:

— Ну-ну, що там чути, любий пане Вітольде?

Я відповів:

— Та нічого, нічого, пане Фридерику!