Розділ «11»

— Пане, — сказав Іполіт, — подумайте краще. Адже не можна бути свинею. Треба мати хоч трохи почуття обов'язку. Це наш обов’язок, панове! Це наша служба!

— Отже, з почуття обов’язку ви хочете у-би-ти невинну людину?

— Це наказ. Ми одержали наказ. Це операція, панове! І я не діятиму сам, усі мусять взяти участь. Так треба! У цьому — наша відповідальність! А ви чого хочете? Випустити його живим?

— Це неможливо, — погодився Фридерик. — Я знаю, що це неможливо.

Іполіт витріщив очі. Чи він чекав, що Фридерик скаже: «Так, відпустіть його»? Чи на це він розраховував? Якщо в цьому полягала його прихована надія, то відповідь Фридерика відрізала йому шлях до відступу.

— Тоді чого ж ви хочете?

— Хтозна, звичайно… необхідність… обов’язок… наказ… Неможливо його не… Але ж ви… Ви його не за-рі-же-те… Ви — ні… Ви не зможете!

Іполіт, наштовхнувшись на це «Ні», — тихе, майже пошепки сказане, — сів. Це «ні» знало, що таке — забити, й це знання, спрямоване просто на Іполіта, створювало величезну трудність. Замкнений у своєму огрядному тілі, він витріщався на нас, наче з вікна.

Отже, «звичайна» ліквідація Сем’яна ставала неможливою після трьох наших відмов, сповнених гидливості. Вона ставала відразливою під впливом нашої огиди. Та й сам Іполіт уже не міг дозволити собі поверховості. Він не був ані особливо глибоким, ані проникливим, однак належав до певного середовища, до певних суспільних кіл, тож якщо ми ставали глибокими, й він не міг залишатися поверховим — принаймні, з товариських міркувань. Етикет змушував його бути глибоким, змушував разом з нами проникати углиб слова «забити» — і він побачив його так, як бачили ми, як щось жахливе. І так само відчув безсилля. Забити людину власними руками? Ні, ні, ні! Але в такому разі залишалося тільки «не вбивати», й це «не вбивати» означало — порушити наказ, зрадити, стати боягузом, не виконати обов’язку! Він розвів руками. Він стояв поміж двох огидних речей і мусив вибрати одну з них для себе.

— Ну то як? — запитав Іполіт.

— Хай це зробить Кароль.

Кароль! Ось куди вів нас цей лис! Цей хитрун! Ось куди гнав він і самого себе, як коня!

— Кароль?

— Звичайно. Він з цим справиться. Якщо ви йому накажете.

Фридерик говорив так, наче все було по-дитячому легко, жодних труднощів. Наче йшлося про те, що Кароль має купити щось в Островці. Незрозуміло чому, але ця зміна тону сприймалася, як щось очевидне.

Іполіт завагався:

— То що, ми звалимо це на нього?

— А на кого ж? Ми самі цього не зробимо, бо це — не для нас, а зробити треба, іншого виходу нема! Ви йому скажете, й він зробить, якщо вдасться. Для нього це не буде складною проблемою. Чому б йому цього не зробити? Накажіть йому.

— Певно, що так, якщо я накажу, то він зробить… Але як же це? Чому? Це ж виходить, що він — замість нас?

Нервово втрутився Вацлав: