Розділ «Вітольд Гомбрович Щоденник (уривки)»

Щоденник (уривки)

1953 рік.

Субота.

Г. Р. показав мені листа із Польщі, кажучи, що він, власне, призначається мені. Я переписав звідти такі фрагменти:

«Справді, я не бажаю знати — нічого, анічогісінько, хочу тільки вірити. Я вірю в непомильність моєї віри й у справедливість моїх засад. Здорова людина не бажає заразитися якоюсь інфекцією, так само й я не бажаю вдихати розумових міазмів, що можуть попсувати віру, конче необхідну мені для життя й навіть невіддільну від мого життя».

«Вірити можна лише тоді, коли хочеш вірити, коли плекасш в собі віру, а якщо хтось зумисно піддає свою віру випробуванням, щоб дізнатися, чи віра його все витримає, значить, він не вірить у свою віру. Отже, треба не тільки вірити. Треба вірити в те, що треба вірити. Треба мати віру в віру! Віру в собі треба полюбити».

«Віра без віри у свою віру — слабка, вона не принесе справжнього задоволення».

Я прочитав усе це вголос у кав'ярні «Фрай Мочо». Мене з цікавістю запитували, чи в Польщі й досі вірять у Бога, як і раніше? Я відповів, що сьогоднішня Польща — немов висохлий окраєць хліба, який з тріском ламають на дві половини — віруючу та невіруючу. А повернувшись додому, я подумав, що наведені фрази потребують дальшого осмислення. Ця «Віра в віру», цей сильний наголос саме на вольовий акт, яким віра створюється, цей вихід із власне віри у сферу, де вона твориться, — ось що мене зачіпає найбільше.

А крім того, яким має бути моє ставлення до католицизму? Йдеться не про мою мистецьку працю, позаяк у ній не вибирають позицій, а чи посад, мистецтво твориться саме по собі; ні, я маю на увазі мої питання громадського спрямування — всілякі статті, фейлетони… Я тепер залишився сам на сам з цією проблемою, бо наша інтелектуальна думка, паралізована від 1939 року, в царині цих засадничих питань не просунулася відтоді ані на крок. Ми не можемо ні про що подібне думати, бо голови у нас не вільні. Наше мислення настільки прикуте до нашого становища, настільки зайняте комунізмом, що ми здатні думати лише супроти нього або на користь нього, й перш ніж беремося за перо, ми вже прикуті до його воза, переможені ним, хоче й тішимося позірною свободою.

Тож і про католицизм тепер можна думати лише як про силу, здатну на опір, а Бог перетворився на пістолет, із якого ми прагнемо застрелити Маркса. Ця нова святиня, перед якою схиляють голови найзапекліші масони, викорінила у публіцистиці будь-які антиклерикальні жарти, продиктувала поетові Лехоню зворушливі звертання до Матері Божої, повернула професорам-соціалістам зворушливу невинність часів першого причастя, і взагалі творить чудеса, які й не снилися нашим філософам. Але… чи це — тріумф Бога, чи — Маркса? Коли б я був Марксом, то пишався б цим, коли ж Богом — то, як Абсолют, почувався б дещо незручно. О фарисеї! Якщо вже вам знадобився католицизм, то майте ж до нього хоч трохи поваги й спробуйте щиро наблизитися до нього! Хай ваш із ним спільний фронт не буде самою лише політикою. Йдеться, власне, про те, що, коли вже щось робиться в нашому духовному житті, то хай воно робиться в якомога глибший і ретельніший спосіб. Прийшов час атеїстам шукати нової спільної мови з церквою.

Однак це завдання, сформульоване так принципово, одразу ж стає настільки складним, що просто руки опускаються. Як знайти спільну мову з тим, хто вірить, прагне вірити і не припускає жодної думки, яка б не узгоджувалася з догмами? Чи може взагалі існувати спільна мова між мною, нащадком Монтеня й Рабле, та отією закостенілою в своїй вірі авторкою листа?

Хоч би що я їй сказав, все вона примірятиме до своєї доктрини.

Для неї вже все давно вирішене, бо їй відома остаточна істина про наш світ, отже, її людська сутність має характер, цілком відмінний від моєї, — характер, на мій погляд, дещо дивацький. Щоб дійти з нею згоди, я мусив би зруйнувати деякі з-поміж її істин, однак чим переконливішим я буду для неї, тим більш по-диявольськи виглядатиму й тим міцніше вона затулятиме вуха. Їй не вільно сумніватися, мої аргументи лише зміцнюватимуть її позицію: «Вірую, бо це абсурдно!»

Тут вимальовується невесела аналогія. Коли ви говорите з комуністом, чи не складається у вас враження, що він — віруючий? Для комуніста все так само вирішено, принаймні на даній фазі діалектичного процесу, він володіє істиною, він — знає! Більше того, він вірить, і ще більше — хоче вірити. Навіть якщо ви його переконаєте, він не буде переконаним, бо віддався на волю Партії: Партія знає краще, Партія знає за нього. Тож чи не видавалося вам, коли ваші слова відбивалися від нього, як горох від стінки, що справжня лінія поділу проходить між віруючими й невіруючими, і що цей континент віруючих охоплює такі розсварені церкви, як католицизм, комунізм, нацизм, фашизм… У таку мить я почуваю себе, немов перед колосальною Святою інквізицією…

Четвер.

Він, Мілош, як і всі вони (літератори певної школи, виховані на «суспільній» проблематиці), зазнає внутрішньої боротьби, мук, сумнівів, абсолютно невідомих письменникам минулого.

Рабле поняття не мав, «історичний» він чи «понадісторичний». Він не збирався займатися ані «абсолютною літературою», ані служити «чистому мистецтву», ані, навпаки, бути «речником своєї епохи». Він писав так, як дитина вдовольняє певну потребу під кущиком, — задля полегшення. Він бив по тому, що мого дратувало, боровся з тим, що стояло на його шляху, він писав для власного й чужого задоволення, писав про те, що трапляло під перо.

Тим не менше Рабле був речником своєї епохи й передчував епоху наступну, а на додаток залишив нам твори невмирущого, найчистішого мистецтва. Все це сталося тому, що він, виражаючи себе з цілковитою свободою, виражав водночас і вічну сутність людини, і себе, як сина свого часу і як парость майбутнього.

А нині Мілош (і не він один) прикладає палець до лоба й медитує: як і про що мені треба писати? Де моє місце? В чому мій обов'язок? Чи не зануритися мені в історію? Чи, може, пошукати «другого берега»? Ким я повинен бути? Що маю робити? Небіжчик Жеромський мав звичку в подібних випадках казати: пиши, що тобі серце підказує. Це порада, яка мені найбільше до душі.