Розділ «Олександр Гриценко Конструктор «пекельних машин»»

Конструктор «пекельних машин»

В околицях Канн, за якихось кільканадцять кілометри від Мужена, де доживав віку й був похований Володимир Винниченко, — на кладовищі невеличкого містечка Ванс знайшов останній притулок іще один слов’янський блукалець — польський прозаїк і драматург Вітольд Гомбрович.

Уже не вперше, знайомлячи українського читача із невідомим ім’ям, мусимо додавати: один з найбільших європейських письменників XX століття. З Вітольдом Гомбровичем справа стоїть саме так. А втім, не зовсім: адже поляк Гомбрович прожив майже чверть століття в Аргентіні, яка практично стала для нього другою батьківщиною, й до певної міри може влежатися «польськомовним аргентінським письменником» (як, скажімо, Кафка — німецькомовним чеським).

Однак усе по порядку. Вітольд Гомброаич народився 1904 року у поміщицькій родині (старовинного шляхетського роду) в маєтку Малошіце, Сандомирського воєводства. Варшавську гімназію хлопець закінчував саме тоді, коли військо молодої польської держави здійснило «чудо на Віслі» — розгромило й відкинуло від столиці Червону Армію. Поступивши на відділення права Варшавського університету, але не маючи до юриспруденції особливої охоти, так-сяк закінчив його й вирушив 1927 року до Парижа — продовжувати навчання, цього разу з права міжнародного. Втім, ані дальша наука, ані (парадоксально!) Париж не привабили його — і за рік Гомбрович повертається до Польщі. Починає працю в суді, але одверто нудиться, воліючи гаяти час по артистичних кав’ярнях Варшави — «Зем'янській», «Іпс», «Зодіак»…

Зрештою робить першу літературну спробу — пише повість, цілком невдалу, й без вагань знищує її. Та Рубікон уже перейдено, й невдовзі одне по одному народжуються ранні гротесково-фантастичні оповідання Гомбровича, які 1933 року склалися у першу книжку — «Спогади з часів дозрівання». «Солідна» критика, не бажаючи або не маючи досить кебети, щоб чесно розібратися в новаторстві молодого автора, всю незвичність книжки списала на «недозрілість» (адже сам дебютант, мовляв, зізнався у цій незрілості, давши таку назву!). Однак Гомбрович знаходить прихильників та поціновувачів серед мистецької молоді, стає близьким приятелем Я. Івашкевича, Бруно Шульца, Ігнаци Віткевича. Втім, критичні обвинувачення у «незрілості» першої книжки зіграли дуже істотну роль у дальшій творчій долі письменника — задумавши спочатку своєрідне есе про незрілість як «гідну відсіч» короткозорим критикам, Гомбрович у ході праці перетворює його на повість «Фердидурке», яка, зрештою, й принесла йому по десятиліттях європейську славу. Однак тоді, 1937 року, коли книжка уперше з'явилася друком, розголос був хоча й зі скандальним присмаком, та не надто широкий. Разом з Віткевичем та Бруно Шульцем Гомбровича віднесли до напрямку «експериментальної прози», на тому справа й скінчилася.

Несподіваний поворот долі стався влітку 1939 року. Відбувши на два-три тижні пароплавом до Аргентіни, Гомбрович у дорозі довідується про початок ІІ світової війни, а коли ступає на пірс Буенос-Айреса, польської держави вже на існує. Два-три тижні в Аргентіні перетворилися на 23 роки — повертатися до Польщі Берута й Гомулки письменник не схотів. До закінчення війни Гомбрович геть забув про літературу — жив з випадкових заробітків, потім став службовцем місцевого «Банко Поляко», читав також лекції з філософії у провінційних університетах, а оволодівши як слід іспанською, почав писати й до місцевих газет. Вечори проводив, за звичкою, в кав'ярнях, де швидко здобув широкі знайомства серед аргентінської мистецької молоді.

Саме ці нові друзі й допомогли Гомбровичу повернутися в літературу — але в досить своєрідний спосіб. Не знаючи польської, з підрядника, зробленого самим автором, і за його активної співучасті кілька молодих літераторів здійснюють іспанський переклад «Фердидурке». Книжка з'явилася 1947 року, й розголос знову-таки мала невеликий, переважно в колах інтелектуальної еліти. Втім, чогось іншого Гомбрович і не сподівався — пізніше він казав, що латиноамериканці нездатні повірити, що європеєць, якого не знають у Парижі, може бути справді видатним митцем.

Але воскресіння відбулося. Тоді ж Гомбрович пише драму «Шлюб» та повість «Транс-Атлантика» (в останній основна дія відбувається уже в Буенос-Айресі). Зав'язується інтенсивна співпраця з паризьким емігрантським видавництвом «Культура». Тут виходить «Транс-Атлантика», а в журналі «Культура» починає регулярно публікуватися «Щоденник» Гомбровича — суміш спогадів, есеїстики та власне щоденникових записів — загалом щось на кшталт «Дневника писателя» Достоєвського (улюбленого письменника Гомбровича) або «Ни дня без строчки» Олеші. Новим друзям Гомбровича у Парижі вдається зацікавити французьких критиків та видавців його творами (тут дуже придалися іспанські переклади), тож невдовзі у Франції з'являються переклади «Фердидурке», «Шлюбу», «Транс-Атлантики» За французькими перекладами йдуть німецькі, потім — англійські. Приходить всеєвропейський резонанс, навіть слава, але — лише у вузьких колах інтелектуалів. Гомбрович прекрасно розумів, що його ускладненим творам не судився масовий читач, а мало не вроджена відраза до «групівщини», нехіть приєднуватися до якогось «модного» напрямку виключали можливість галасливо-скандального успіху. Крім того, Гомбрович усе-таки був емігрант зі Сходу, якого ніхто не читає в оригіналі… А це означало, що західний читач просто не мав можливості оцінити його як «одного з найбільших польських стилістів усіх часів» (за словами критика Константи Єленського), як творця «антропології польщизни». Сам же Гомбрович писав до старенької Анелі, колишньої служниці в родині Гомбровича, ще з літ його дитинства: «Книжки мої чимало слави мені принесли, а грошей менше, бо вони для Ясніших писані, а не для Темніших, тому й розпродуються повільно».

Стара Анеля (яку юний Вітольд колись прозвав Темною, бо вона називала його «ясним паничем») відіграла у формуванні «панича», вочевидь, істотну роль — принаймні, у творах Гомбровича ми часто зустрічаємося із слівцями й фразами, які він колись чув від «Темної» Анелі. Пригадується зацукрений образ Арини Родіонівни, однак погляди Гомбровича на взаємини митця й «народу» далекі від підручникових…

Паралельно з працею над «Щоденником» (яким врешті-решт склав три чималих томики за 1956–1966 роки) Гомбрович створює романи «Порнографія» (1958) та «Космос» (1966), п'єсу «Оперетка» (1966), а також пише «Польські спогади», нариси «Мандрівки Аргентіною». Трішки наробили галасу його есе «Проти поетів», та «Берлінські нотатки» (ці останні — вже після від'їзду з Аргентіни).

А як тим часом на батьківщині, в Польщі? Там Гомбровича теж не забували, о ні! Віце-прем'єр Циранкевич говорив про нього на якомусь урочистому зібранні 1953 року: «На сторінках паризької «Культури», цього осередку емігрантської ренегатськи-космополітичної думки, ми прочитали нещодавно ось які патякання на тему великих геніїв польської національної культури: «… — Генії? До холери з тими геніями! Чи мене обходить Міцкевич?» Або ще: «— Милуючись своєю культурою, ми оголюємо власний примітивізм…» Автор цих слів, один з тих еміграційних «тимчасових поляків», із запалом підхоплює аргументи німецьких шовіністів…»

Шановний віце-прем'єр мав на увазі ті рядки із «Щоденника» Гомбровича, які у сьогоднішній вільній Польщі стали вже майже хрестоматійними. Ось як звучать вони насправді (а не в обчикрижених цитатах, що нагадують знаменитий репортаж про «п’яного Єльцина» на радянському телебаченні):

«Колись довелося мені брати участь в одному з тих зібрань, присвячених польському взаємозміцненню духу, де, проспівавши «Роту» й протанцювавши краков'яка, всі перейшли до вислуховування промовця, який прославляв націю, позаяк «ми зробили Шопена», позаяк «ми маємо Склодовську-Кюрі», Вавель, Словацького, Міцкевича, крім того, ми були форпостом християнства, а Конституція 3 Травня[7] була дуже прогресивна… Він пояснював собі й присутнім, що ми — велика нація, і це хоча й не збуджувало, можливо, ентузіазму аудиторії (цей ритуал був їй давно відомий), але сприймалося із задоволенням, бо виконувався патріотичний обов'язок. Та я відчував у цьому ритуалі щось пекельне, ця національна меса ставала для мене чимось сатанинськи-знущальним й злісно-гротесковим. Адже, підносячи Міцкевича, вони принижували себе, а вихваляючи Шопена, показували лише те, що не доросли до Шопена. Милуючись своєю культурою, оголювали власним примітивізм.

Генії! До холери з тими геніями! Мені хотілося сказати зібранню: — Чи мене обходить Міцкевич? Ви для мене важливіші від Міцкевича. І ні я, ні хтось інший не судитиме про польську націю за Міцкевичем або Шопеном — судитиме за тим, що тут у цій залі, відбувається й мовиться тепер… Насправді Шопен з Міцкевичем служать вам лише для унаочнення вашої власної дріб’язковості, адже ви з дитячою наївністю розмежуєте перед носом знудьгованого закордону тими полонезами лише для того, щоб зміцнити поношене почуття власної гідності. Ви схожі на бідняка, який хвалиться, що його бабця мала маєток і бувала в Парижі. Ви — бідні родичі світу, котрі намагаються сподобатися собі й іншим».

Такі неприємні речі говорив своїм землякам «ренегат-космополіт» Гомбрович іще 1953 року. Доводиться лише пожалкувати, що й по сьогодні ніхто не насмілився сказати українцям таких же гірких, але справедливих слів. Ясна річ, подібні слова далеко не всім подобаються, тож не дивно, що Гомбрович нажив собі численних ворогів не лише у «народній Польщі», а й серед «національно свідомої еміграції». Та помилиться той, хто гадатиме, що письменник натомість хвалив «непровінційний» Захід. Ось його думки про паризьких інтелектуалів (у «Щоденнику» за 1963 рік):

«…В одному з інтерв'ю я сказав, що вони схожі на собак Павлова. Краще б я цього не говорив! Адже після цього одразу виття зманірених псів розляглося вулицями у нічній тиші!

…Їхнє спілкування — із будь-чим, — відбувається за допомогою системи усталених знаків, ніби через телефон, і будь-яку безпосередність суворо заборонено. Умовний рефлекс — ось у чому секрет! Коли потрібно, щоб у собаки Павлова потекла слина, можна не показувати м'яса, а лише натиснути на дзвоник. Коли потрібно, щоб вони впали у захват, слід процитувати вірша Кокто або показати картину Сезанна — і вони будуть у захваті, у них виникне рефлекторна асоціація з Красою, потече слина, чи, точніше, пролунають оплески…»

Чи слід дивуватися, що після подібних зауважень у Гомбровича з’явилися щирі неприхильники в західних інтелектуальних колах — з тих, у кого тече рефлекторна слина захвату, щойно вони почують слова-символи «Фрейд!» або «Маркс!». Приклад — П. Пазоліні, чий відгук на «Щоденник» Гомбровича вміщує «Всесвіт».

Сам Гомбрович був, як ніхто, далекий від будь-яких ідеологічних чи літературних схем, шкіл, шаблонів. Німецький критик Едгар Райхман назвав його «Вольтером нашої епохи», котрий, коли «більшість схилялася перед ідеологіями, перед фанатизмами расовими, класовими, державними, партійними — він стояв прямо, з іронічною посмішкою…»