Розділ «11»

— Куррр…

— Гроші у вас є?

— Є.

— Тоді все в порядку. Ви мусите бути готовий невдовзі після півночі.

— Куррр…

— Це слово вам не допоможе.

— Куррр…

— Не будьте таким банальним. Ви ще потім передумаєте.

— Куррр…

На тому я його й залишив. Він приймав нашу допомогу, дозволяв нам його рятувати, але не дякував. Кинутий на це ліжко, довгий, пружний, він усе ще уособлював агресивність і владу — володар, роздавач наказів, — але на насильство вже був нездатний. Насильство в ньому вичерпалося. І він знав, що я про це знаю. Якщо донедавна він не потребував жодної милості, бо міг нав’язати будь-що силою, то тепер лежав переді мною у всій своїй чоловічій агресивності й розлюченості, але вже позбавлений якогось стрижня, змушений шукати співчуття… Він розумів, що виглядає несимпатично, відразливо… а тому ногою в шкарпетці почухав іншу ногу… потім підняв ногу, поворушив пальцями… це був жест граничного егоїзму, немов хотів показати, що йому до одного місця — подобається він мені, чи ні… І я теж йому не подобався… він тонув в океані огиди, йому хотілося блювати… мені також. Я вийшов. Цей своєрідний чоловічий цинізм отруював мене, як цигарковий дим, і коли в їдальні я наткнувся на Іполіта, то мене наче щось відштовхнуло від нього, я мало не виблював, я був на волосок від цього — так, на єдиний волосок, один з тих, що росли у них і в мене на руках! В ту мить я не міг бачити Чоловіка!

А їх — чоловіків — було в будинку п’ятеро. Іполіт, Сем’ян, Вацлав, Фридерик і я. Бррр… У тваринному світі ніщо не досягає такої потворності. Який кінь, який пес міг би суперничати з цією розбещеністю форми, з цією потворністю форми? На жаль, на жаль! Після тридцяти люди входять у потворний стан. Уся краса була на іншому боці, на боці юності! Я, чоловік, не міг знайти притулку серед моїх колег-чоловіків, бо вони викликали відразу.

І штовхали мене до цього!

Пані Марія стояла на веранді.

— Куди всі поділися? — запитала. — Куди пощезали?

— Не знаю… Я був нагорі.

— А Геня? Ви не бачили Гені?

— Може, вона в теплицях.

Пані Марія затріпотіла пальцями:

— У вас не склалося такого враження?.. Вацлав видався мені якимось знервованим. Навіть прибитим. Може, у них там щось не так, як треба? Може, щось зіпсувалося? Це починає мені не подобатися, треба порозмовляти в Вацлавом… або з Генею… не знаю… Господи!

Вона була занепокоєна.