Розділ «11»

Вони віддалялись алеєю, а Кароль лишився, як непогамовний, невловимий жарт… Фридерик, спостерігаючи за нареченими та Каролем, буркнув:

— Жартують!

Я відповів йому легкою усмішкою… призначеною тільки для нього.

За чверть години Іполіт повернувся й покликав нас до кабінету.

— Треба з ним кінчати! — сказав він. — Цієї ж ночі треба все владнати. Він тисне!

І, впавши безсило на канапу, повторив сам до себе, заплющуючи очі:

— Тисне!

Виявилося, що Сем'ян знову зажадав коней, але цього разу то вже було не прохання — ні, то було щось таке, від чого Іполіт не міг прийти до тями:

— Панове, це пройдисвіт! Це вбивця! Він вимагав коней, я сказав, що сьогодні нема, може, завтра… тоді він стиснув мені руку пальцями, отак узяв руку і стиснув, кажу вам, як тиловий вбивця! І сказав, що коли завтра, на десяту ранку, не буде коней, то…

— Стиснув! — злякано повторював він. — Сьогодні ж уночі треба все владнати, бо завтра муситиму дати йому коней.

І додав ледь чутно:

— Муситиму!

Це стало для мене сюрпризом. Очевидно, Сем’ян не втримався у тій ролі яку ми запланували вчора, й, замість поговорити чемно, спокійно, обнадійливо, почав погрожувати… Певно, він був підкорений, застраханий отим екс-Сем’яном, тією небезпечною особою, яку він викликав у собі під час обіду, і це породило в ньому погрози, накази, насильство, жорстокість (яким він не міг чинити опору, адже боявся їх більше, ніж будь-хто інший)… Отже він знову став небезпечним. Але було добре принаймні те, що я вже не почувався відповідальним за нього, як тоді, вночі, у кімнаті, що тепер я ділив відповідальність принаймні з Фридериком.

Іполіт підвівся. Панове, то як ми це зробимо? Хто? Він витяг чотири сірники й відламав голівку в одного. Я поглянув на Фридерика, очікуючи якогось знаку. Чи розповісти про мою нічну розмову із Сем'яном? Фридерик виглядав страшенно блідим. Ковтнувши слину, він вимовив:

— Пробачте, я не знаю, чи…

— Що? — спитав Іполіт.

— Смерть… — коротко сказав Фридерик, дивлячись убік. — За-би-ти його?

— А як інакше? Адже є наказ.

— За-би-ти… — повторив він, не дивлячись ні на кого. Він був сам на сам із цим словом. Нікого, лише він і «за-би-ти». Не могла бути нещирою його крейдяна блідість, вона походила від розуміння, що значить — забити. Він розумів — тієї миті — усю глибину сказаного.

— Я… цього… не… — вимовив він, стріпуючи пальцями кудись убік, убік, кудись поза собою… Потім повернув обличчя до Вацлава.